Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Близько 21-ї підвальне товариство заснуло. Тепер удова облаштувала щось на кшталт ліжка й для мене в передпокої до підвалу. Між опорними стовпами місця більше не лишилося, але тут принаймні м’яко і тепло. Я заснула. Прокинулася від бомб. Хтось лизав мою руку, що звисала з ліжка. Це був Фоксель — тер’єр нашого відсутнього орендаря. Фокселю, ти гарний пес, не бійся. Ми поруч із підвалом. Тут немає опор, але бодай повітря чисте, і нам не заважають чужі хропіння і стогони.

Прокинулася я рано й відразу пішла до насоса по воду. Надворі вперше за кілька днів побачила друкований текст, до того ж свіжий. Газета «Броньований ведмідь». Хтось повісив біля вітрини пекарні сторінку з новинами Вермахту за вівторок — себто дводенної давності. Головні новини: а) ворог наступає, б) німецька підмога поспішає. Також у газеті сказано, що Адольф і Ґеббельс у Берліні й планують тут залишатися. А на вокзалі в Шонеберґу, як повідомлялося в доволі самовпевненій статейці, повісили солдата Гьоне, дезертира, і виставили його на загальний огляд.

Снідали в підвалі. Кожен, як уміє, облаштовує подобизну родинного життя. Люди рихтують з валіз, скринь і стільців нехитрі столи, накривають їх паперовими серветками або скатертинками. Кавники, розігріті на вугіллі або спиртівках, витягують із «рукавичок» для зберігання тепла. Маслянички, цукернички, баночки з вареннями, срібні ложечки — все це тут. Вдова начарувала зернову каву, розвівши на кухні вогонь із трісок ящика з-під шампанського, — було гарно. Але в повітрі — тривога і сварки: мешканці підвалу діють одне одному на нерви.

А десь перед 10-ю на дах будинку впав іще один снаряд великого калібру, т. зв. «чемодан». Якийсь удар, крики. Похитуючись і бліда, наче смерть, увійшла дружина консьєржа, хапаючись за балки. За нею — вісімнадцятирічна Ш-тінхен, спираючись на свою маму. Скуйовджене і сіре від штукатурки волосся, між яким сочилася кров, спадало на її юне обличчя. Бомба впала якраз тоді, коли вона переходила двір. Навіть пташці в клітці передалася загальна тривога: вона стрибала туди-сюди і пронизливо цвірінькала.

І тільки за чверть години хтось помітив, що з радіаторів тече. Ми побігли нагору. Точніше, побігли не всі. Наприклад, дружина поштаря трясла посвідченням і верещала, що в її чоловіка хворе серце і він не може йти з нами. Шторник Шмідт теж відразу притис свою старечу лапу до серця. Дехто також вагався, аж доки панна Бен проревіла, наче та вожачка-лошиця: «Поки ви, недоумки, тут ляси точите, ваша хата піде з водою», — і кинулася вперед, не чекаючи на решту. Серед півтора десятка осіб, які поспішили за нею, була і я.

На четвертому поверсі — бурхливе пінисте море. Ми працювали, нагнувшись і по кісточки стоячи в смердючій воді, відтискали килими, лопатками для сміття черпали воду і виливали її через вікно на порожню вулицю, де нині так яскраво сяяло сонце. І весь цей час — нові бомби, деякі зовсім близько. Одного разу вихор із скляних скалок і сміття шубовснув у воду, але нікого не поранив.

Після цього, мокрі й радісно збуджені, ми знову спустилися в підвал. Я волочила мокрі шкарпетки, які й досі були на ногах, і розмірковувала: чи розумно було так поводитися? Не знаю. Хай там як, це було по-солдатськи. Лейтенантка Бен кинулася в бій, а штурмова група добровольців — за нею, щоб, під ворожим вогнем і ризикуючи власним життям, укріпити свою загрожену позицію. (Про власницьку жадобу чи порятунок чиїхось килимів теж не йшлося: майже всі присутні мали таке ж відношення до затоплених квартир, як і, наприклад, я). Ми сліпо послухалися наказу, не думаючи про порятунок власної шкури. Тільки про наші діяння не складуть героїчну пісню і не напишуть книжок, і ніхто не отримає за це Залізного Хреста[12]. Але одне я знаю напевно: у вирі битви, в пеклі герцю людина ні про що не думає. Ти не відчуваєш жодного страху, бо поглинутий і захоплений геть іншими думками.

Чи були ми мужніми? Мабуть, можна так сказати. То панна Бен, наша лошиця-провідниця, — героїня? Якби вона була лейтенантом, то напевно отримала б Залізний Хрест. Хай там як, треба переглянути свої уявлення про героїзм і бойову відвагу. Це тільки наполовину так погано, як мені уявлялося. Ти просто йдеш уперед після того, як уже зробив перший крок.

Показово також, що під час пригоди з водою я зовсім не думала про власну квартиру під дахом — аж доки хтось зауважив, що бомба могла пошкодити і її. Тож я злетіла нагору й застала вже описаний вище стовп пилюки. Таким чином, віднині я житиму з удовою. Вона тільки за, бо боїться лишатися в квартирі сама. Її квартиранта ще в березні забрали в загін Фольксштурму. Хтозна, чи він іще живий. Але про таке вголос не говорять — тільки думають.

За чотири години, о 15-й, я знову в підвалі. В мене знову збите дихання і тремтять пальці, доки я пишу. І для цього є підстави.

Коли близько опівдня надворі стало спокійніше, я стала в брамі, щоб підставити сонцеві мокру спину. Коло мене — пекар. Раптом повз нас пробіг чоловік: він рухався з боку колишніх поліцейських казарм, де віднедавна була база Люфтваффе, затиснувши в руці закривавлений шмат яловичого стегна. Пробігаючи повз, він закричав: «Біжіть, там роздають усе».

Ми глянули одне на одного й побігли в чому були, без наплічника, без нічого. Генні з пекарні, без якої ніде не освятиться, побігла за нами. Сонце палить, знову почали стріляти, але не сильно. Пригнувшись, ми пробиралися вздовж будинків. На розі на бордюрі присіли солдати, мабуть, із Фольксштурму; вони на нас і не глянули — сиділи, поклавши голови на коліна. Перед казармами — купа людей із кошами, мішками, торбами. Я вбігаю в перший же коридор: тут темно, холодно і зовсім порожньо. Я забігла не туди.

Біжу назад, чую перед собою тупіт, тяжке дихання і крики: «Сюди! Ось сюди!» Надворі я вхопила невеликий ящик і тепер тягну його за собою.

В сутінках просуваюся в бік людського гамору; кілька разів хтось стусонув мене по гомілці. Раптом я вже в підвалі. Темно, хоч в око стрель, навколо важке дихання, зболені зойки, тлум у сутінках. Ні, тут нічого не роздають. Тут мародерствують.

Спалахує якийсь ліхтарик: я бачу полиці, а на них бляшанки і пляшки, але тільки на нижніх — усі верхні вже обчистили. Я нахиляюся, присідаю на підлогу і видобуваю