Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Вона швидко пішла темною алеєю в бік головного корпусу.

Кам’яний застиглий мішок каплиці манив мене. І я не мав сил опиратися цьому наказу.

***

Вони не приховували своєї присутності. Підказки і знаки супроводжують нас усе життя. Одначе реальність настільки фантастична, що не вистачить віри повірити в неї. В її правдивість.

Тому простіше вірити, що все ілюзія, все вигадка.

Ззовні вузька, видовжена капличка всередині розгалужувалася величезним залом. За порогом був уже інший світ, ізольований від зовнішнього. Згодом, якось опинившись у ревербераційній камері, де стіни поглинали всі звуки і вуха наче закладало ватою, я відразу згадав відчуття від каплиці.

Стіни підсвічували червоними софітами. Величне червоне світло струменіло стінами, фарбуючи все кров’ю.

Вівтаря та іконостасу не було. Ікон теж. Але велич каплиці створювала відчуття, що весь простір і є вівтарем. Сама реальність ніби вивищується і стає ближчою до небесних сфер.

Я підійшов ближче до стін. У потоках червоного світла розрізнялися малюнки. Неперервною сув’яззю від стіни до стіни петляли мініатюрні, примітивні зображення тортур. Так, наче життя для того, хто малював ці зображення, було неперервним болем. І кожен день був іще однією мандрівкою колами пекла. Ця історія не мала ні початку, ні кінця. Як і сама боротьба за життя і душі.

Тіло розрізалося навпіл. З нього виймали щось примарне. Певно, душу. Її смажили на вогні. Варили в чані. Різали на шматки і подавали на стіл.

Відрізали голову. Розбивали череп. Діставали мізки. Смажили на вогні. Варили в чані. Смакували по кусню.

Тіло розрізалося навпіл. Душу саджали на повідок. Як собаку. Чи, пак, корову. Душу викручували, витряхували, висмоктували з неї по краплині життя.

Душі заганялися в зграю. Їх впрягали в упряжку. Вони тягли вози, які нагадували сузір’я Малої Ведмедиці. Ніби вози тяглися небом.

Відрізали голову. Пробивали в ній дірки. Вставляли соломинки і поволі тягнули мізки. Коктейлі в особливих посудинах.

Кожна історія, кожен малюнок був рецептом приготування. Але не плоті людини. Її душі. Наче кухарі могли витиснути з людини саму її сутність. Добути екстракт того, чим є людина.

Під самою стелею, де малюють голуба з благою звісткою, було виведено зеленуваті вибляклі зображення химерних істот. Величезна жаба душила чоловіка, очі лізли на лоба. Душа скрапувала по краплині.

Кривавими хвилями історія поглинала мене, і жодна недитяча казка, жоден містичний путівник Львівщиною не могли передати жаху, що зароджувався в глибині тіла. Ніби боявся не я.

Боялася моя сутність. Бо полювання йшло за нею.

***

Я довго не міг заснути. Запитання. Самі запитання. «Астра» приховувала чимало лячних таємниць.

А ще було страшно. І не було з ким поговорити.

Бармен сказав, що учасники Семінару замість вечері добряче набралися.

Я зробив так само.

Мені снилася вистава, яку я ставив. Це був успіх.

Але щось важке тисло на груди. Не давало дихати. Душило. І слизьким язиком вилизувало вухо. І хотіло проникнути в голову, в саму свідомість.

18

Ранок вівторка був тяжким. І не тільки для мене. Рівно о 9.00 ввімкнувся телевізор. Щоправда, крім музичного каналу «Ностальжі», нічого не ловило. Ранок починався під «Фелічіту», яка застрягла в голові на ввесь день.

Пожужмлені обличчя «семінаристів», як ми почали називати одне одного, натякали на те, що філософський симпозіум затягнувся, а на «Антигону» просто не вистачило сил.

Сніданок вражав різноманіттям, але тяжке похмілля не сприяло апетитові.

Денис та Іра приязно посміхалися. Підбадьорювали нас.

— Тема друга. «Суспільство і права індивіда», — здається, тієї миті не тільки одному мені хотілося вибити Денису всі його сяйливі зуби.

Ранок починався з «Поетики» Аристотеля.

— Аристотель як шкідлива звичка, — сказав Петро.

— Аристотель як ранковий ритуал, — додав Павло.

Це був уривок про утворення сімей як складових держави. Схема господар-раб накидалася на шлюбне життя чоловіка і жінки та батьківських взаємин із дітьми. Один обов’язково підпорядковується іншому.

Менеджери найвищих ланок сприймали Аристотелеві тези за свої:

— Аристотель так і каже: нічого особистого, тільки бізнес. Раб — лиш інструмент, знаряддя в руках господаря, спрямоване на досягнення поставленої мети. «Одні з цих інструментів неживі, інші — живі», — зачитала Марина, знайшовши підтвердження власній філософії.

Ми всі — лиш інструменти.

Митці говорили про рабську свідомість і неможливість підкорити чиюсь волю, поставити на коліна.

— Не може стати на коліна той, хто й так валяється пикою в грязюці, — встряв Петро, поправляючи окуляри.

Денис зробив різкий рух попередження. Конфлікт, якщо такий і зачинався, було погашено в зародку.

Я говорив про вродженість рабського, інтуїтивно намацуючи шлях правди:

— Фактично Аристотель виводить ген «рабськості», який закладено у природі людини. «Одні призначені для панування, інші — для покори». Він називає це законом природи, який присутній в усіх живих істотах. Аристотель виводить це зі співіснування душі й тіла, де душа кориться...

Денис підняв руку, і розмова потекла далі. Ранкова втома відходила.

Ми говорили про благо, яке може мати раб від господаря. Аристотель пояснював це на прикладі домашньої худоби. Ми — на історії поліцаїв і пристосуванців до режиму. Раб — жива частина пана, «хоч і відокремлена, але частина його тіла». Жінки намагалися підняти питання про панування чоловіка над жінкою. Чоловіки тільки усміхалися.

Денис підняв руку.

Час вичерпано.

Ми просто отара, що стоїть у вольєрі. Домашня худоба, яка годує невидимого господаря. Худоба, яка ніколи не дізнається про існування вольєру.

Бо ніколи не пізнає іншого життя.

***

Далі був знову «Левіафан» Гоббса. Ми знову говорили про суспільне благо і конструювання заради інтересів усієї спільноти держави, цього величного Левіафана і «смертного Бога», як називає його Гоббс. Один із нав’язливих мотивів, що виникав ледь не на кожному обговоренні — порівняння спільноти людей із мурашником або вуликом. Чому, мовляв, ми не можемо побудувати таку органічну систему щастя, де кожен би займався своїм ділом на користь Матки? Гоббс чітко, у п’яти пунктах відповідає, чому ми НЕ можемо цього.

Але чого він так і не пояснює — це те, що ми і так трудимося на благо маток і, принаймні, групи семінаристів «Астра» в деякі моменти стають окремим організмом.

Якоїсь миті я зауважив, що ми всі сидимо однаково — закинувши праву ногу на ліву. Кожен мав свою функцію. Корився волі інших.

***

Вміння домовитися, піти на компроміс заради спільного блага — ще один ключовий мотив Семінару. Свого роду візуалізація ідеї суспільної угоди Жан-Жака Руссо. Початок його трактату — ще одна підказка, яка вкотре прагне вкласти істину у глухі вуха: «Людина народжується вільною,