Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

проте скрізь вона в кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є навіть більшим рабом, аніж вони». Можливо, для менеджерів найвищих ланок і депутатів компроміси й домовленості не були проблемою, та свій максималізм і амбіції мені довелося заховати куди подалі. Кількість компромісів, прийнятих упродовж того безконечного тижня, перекривала всі інші рішення, що приймалися до і після цього.

Руссо говорить про свідоме рішення, що його приймає індивід, відмовляючись від своєї «природної свободи», здобуваючи «громадянську свободу».

Але від народження в нас усе одно немає жодного вибору.

Нам не залишають жодної рабської альтернативи.

***

Всі обідали одним великим колом. Піклувалися про жінок, допомагали старшим, передавали сіль, салати, спеції. Семінар моделював ситуацію ідеального суспільства, людей, об’єднаних розумінням спільного блага. Суспільства, в якому всі рівні, і навіть Петро і Павло не претендують на особливу увагу. Зголоднілі семінаристи, які відреклися від сніданку, з вдячністю ділили обід, підтримуючи одне одного, випромінюючи щастя.

Модератори були з нами, тож я підливав Ірі сік і всіляко намагався її нагодувати. Іра посміхалася й дякувала. Про вчорашній вечір ми не говорили. Про каплицю терновців вона не розпитувала.

Ніна присіла першою на багряний килим з усюдисущою літерою «а». Поступово всі слідували за її прикладом, вибудовуючи затишне сімейне коло, схоже на сузір’я.

***

Каменем спотикання того дня була «Конституція» Пилипа Орлика.

— Гадаю, всі про неї чули, але оце нарешті була нагода прочитати її, першу конституцію у світі. Знаєте, це так по-українськи, — почала обговорення Ніна, — зробити якусь халтуру, а тоді патякати: ми винайшли перші ліки від раку, Україна — житниця Європи, наші чорноземи найчорноземистіші, — Ніна ледь вимовила це слово, — а самі засіюють усе рапсом і кукурудзою.

Ніна секунду вагалась і продовжила:

— Просто мені болить. Розумієте? Я до дідуся, коли їду в село, бачу, що вони роблять з полями. У мене просто слів немає. Дідусь каже, такого ніколи не було. Вони просто знищують ґрунти. А тоді ще і врожай не збирають взагалі. Все собі гниє там... Мені просто болить, — шепоче Ніна.

Зависає пауза. Хтось з-під лоба дивиться на депутата. Той вдягає маску публічного діяча, готового відбити будь-які провокації та звинуватити в усьому попередників.

— Так, це один із двох текстів у всьому семінарі, що стосуються українського контексту. І зачіпає він дуже сильно, — каже Петро, зблискуючи скельцями окулярів. — Як там кажуть? Українську історію без брому не можна читати? Я додав би, що без горілки і заспокійливого проживати її немає сил. Я був у легкому шоці, коли прочитав цю начебто «Конституцію», — він скорчив гримасу. — Ми тут читатимемо після цього відразу «Білль про права», — Петро зашурхотів паперами.

Денис підняв руку. Слово перейшло до Аліка.

— Так-так, особливо порівняно з «Біллем про права» цей документ видається повною нісенітницею. Там сформовано модель, яка чітко працює дотепер. Тут же — набір вихлястих фраз і вірувань у Божу допомогу.

Слово взяв депутат.

— Ви знаєте, що правилами Семінару заборонено апелювати до своєї професії та свого авторитету в певних сферах, — він зробив паузу, — і це той випадок, коли я щасливий, що є така заборона.

Столом прокотилися посмішки, але напруга не спадала.

— Тому можна говорити від себе як громадянина, а не політика. Найбільше мене дивує в цьому документі ось ця компромісність, про яку ми говоримо тут постійно. Обставини складаються так, що в Орлика немає вибору. Він має вирішувати: або — або. А мені як громадянину хочеться, щоби ми шукали свій, третій шлях, не пов’язаний із чужими претензіями.

Депутат замовкає. А його слова про третій шлях я не один раз згадуватиму під час подій, що назвали Євромайданом.

***

Розмова про розмитість «Конституції» Пилипа Орлика перейшла до поправок Конституції США, про які ми всі чули з американських фільмів. І які були ядром міфу про Америку рівних можливостей.

Все було спокійно, час стікав повільними краплями.

Слово взяла Марина:

— Даруйте, але все ж скажу. Гадала, змовчу, та все одно скажу, — вона зробила паузу. Денис призупинив секундомір, рятуючи п’ять секунд для неї. — Береш цей «Білль про права» в руки, перша поправка до Конституції. Чітко прописано: «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її». А у нас що? Береш Пилипа Орлика і бачиш один суцільний божественний оплот. Як там було? — Марина піднімає очі до стелі, згадуючи, — «Коли Малоросію врятуємо, дай Боже, від московського ярма». Як там далі? Гетьман має боронити християнську віру... І він її начебто боронить. Штати мали би вийти всі такі бездуховні. Роби, що хочеш, живи, як не заборонено. Повний дикий Захід. І брехливі лицеміри ще пишуть на грошах «In God we trust». Можна і радянській пропаганді долучитися і розказати про загниваючий Захід... Зате ми всі такі духовні виявляємося.

Слово «духовність» мало от-от вихопитись у неї, бо в ті роки це був іще той мем.

— Духовні ми духовні, але чому, даруйте, в сраці живемо?.. У мене все.

— Дякую, — каже Іра.

— Ні, у мене не все, — додає Марина, — Як там Ніна казала? Болить? Да, так я вам скажу. Мені болить. Ох, же ж, бляха, і болить.

За столом лунали беззвучні оплески. Кожен хотів поплескати, але щось стискало груди, а біль робив тіло безвільним.

***

Час, відведений для обговорення «Антигони», ми постійно сварилися. Відсутність досвіду у більшості та перебільшення своїх можливостей у меншості, зокрема в Аліка, спричиняло повне непорозуміння. Ілюзія командної гри, що виникала під час обговорень, кудись поділася. Лишилися тільки безпросвітна розгубленість і невпевненість у власних силах.

Петро і Павло намагалися якось контролювати ситуацію, одначе напруженість тільки зростала. Та ми все одно дотримувалися правил Семінару — говорили по черзі, стисло і по темі. Та, звісно, намагалися не замикатися на комусь одному.

Нарешті, слово взяла Ніна.

— Поставимося до цього як до ще одного завдання. Тренінгу, який ми повинні виконати. Увімкнімо, нарешті, розум і заховаємо емоції подалі. Нам потрібно створити спільну стратегію та спільне бачення, що робитимемо. Навіть якщо це нам геть не подобається. Це ще один компроміс, на який ми маємо піти заради спільного блага. Так що збираймо себе докупи.

І це спрацювало.

Було побудовано простий алгоритм запитань, які вели нас до рішення завдання:

— Хто хоче грати у виставі?

Десяток ствердних відповідей.

— Хто вміє малювати?

Дві ствердні відповіді.

— Хто вміє працювати з костюмами? Хто грає на музичних інструментах? Відчуває ритм? Працює з