read-books.club » Сучасна проза » Астра, Олександр Міхед 📚 - Українською

Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Астра" автора Олександр Міхед. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 44
Перейти на сторінку:
не обов’язково ставити всю п’єсу, можете вибрати найважливіші уривки.

— І режисера ви також обираєте самі, — взяла слово Іра, — головне, щоби всі отримали свою дрібку задоволення. Поділилися з нами своїм катарсисом.

***

Модератори залишили нас за круглим столом, а самі зникли. Це була чи не єдина непідконтрольна частина Семінару, коли учасники могли бути собою, а камери спостереження — просто декораціями.

Депутат нервово походжав довкола столу, примовляючи: «Дорослі люди, така серйозна організація і таке видумують. Як можна? Це неприпустима дурня якась».

Та більшість з цікавістю поставилися до пропозиції. Була єдина проблема — п’єси майже ніхто не читав.

— Я собі подумала, та кому воно треба, — виправдовувалася Ніна.

Петро і Павло вдавали, що прислухаються до думки команди, але самі відмовчувалися. Певно, текст п’єси і для них видався заскладним.

Питання з вибором режисера якось і не обговорювали. Щоправда, Алік, як справжній професіонал, не міг працювати без сценарію.

Час спливав. Втома накопичувалася.

Зрештою я наважився:

— Можна я скажу?

Петро і Павло одночасно кивнули, в їхніх очах була надія.

— Зробімо так. Сьогодні був дуже довгий день. І на нас чекає ще довший тиждень. Пропоную розійтися по кімнатах. Трохи відпочити і нарешті прочитати п’єсу. А завтра все спокійно обговоримо і почнемо роботу.

Команда закивала головами. Петро і Павло мовчали, однак я відчув хвилю їхньої злості, що пропозиція була не від них.

Усі з полегшенням видихнули, та ніхто не йшов. Надто сильним і дивним був зв’язок, що виникав між нами.

***

Я вибрався на свіже повітря. Від обговорень можливої постановки п’єси, якої ніхто не читав, голова йшла обертом.

Був теплий вечір — перша звістка весни. Котеджі підсвічувалися вигадливими білими кулями, які ніби проростали з землі. Де-не-де в хащах виднілися авангардні двометрові скульптури — синій кінь, червона птаха, рожеві зайці. Біля кожної зі скульптур окрема табличка: «Якщо вам сподобався цей твір мистецтва, можете замовити його на рецепції. Вартість — 25 тис. грн.» Я присвиснув і рушив далі.

Тепле сяйво круглих ліхтарів створювало затишну атмосферу.

На дитячому майданчику хтось катався на гойдалці. То була Іра:

— Привіт!

— О, привіт! — відповіла Іра і хотіла пригальмувати гойдалку.

— Тебе покатати?

Ми ще не говорили до цього один на один. І перехід на «ти» був надто різким. Секунду вона вагалася, але відповіла:

— Давай.

Гойдалка рипнула, вона запитала:

— Як тобі сьогоднішній день?

— Дуже незвично. Особливо віра в те, що в простій вдумливій розмові є якийсь особливий сенс.

Іра посміхнулася.

— Чому посміхаєшся? — запитав я, ловлячи і відпускаючи гойдалку.

— Зазвичай, у більшості учасників Семінару виникають саме такі відчуття. Правда, тобі легше, ніж іншим.

— Чому?

— Бо ти хоч тексти прочитав, — її посмішка стала шир­шою.

Повисла пауза. Порипувала гойдалка.

Я перебирав питання, на які не отримав би односкладної відповіді.

— Скажи, чому це все називається вулицею Совєтською? І GPS так дивно її позначає.

Вона зіскочила з гойдалки.

— Раніше тут був дитячий табір. Ось ці кучкування, що називають тепер «альпійським селом», — вона повела рукою в бік, де стояли купки елітних садиб зі зрубу, — це колишні піонерські сараї. Он там, де зараз ресторан, була їдальня. На одній зі старих фотографій є момент, як діти, тримаючись за руки, весело чимчикують туди.

Я слухав її голос, і реальність ставала прозорою. Крихкою. У вечірньому світлі розмивалися обриси будівель та будинків. Крізь них проглядалися сірі обшарпані привиди піонерського минулого.

Повіяло холодом.

— Тут трохи далі, штучне озеро, яке спустили на зиму. Там був басейн для найменших жабенят.

Ми йшли алеєю. Я, наче турист, крутив головою.

— Де стайня, раніше була маленька ферма, яка підгодовувала табір.

— І це все вулиця Совєтська?

— Так. Ці всі гектари і садиби за документацією є кількома сараями на закинутій вулиці Совєтській. «Адмірал» фактично годує всі Терновці.

Ми підійшли до дивної каплички у глибині алеї. Іра, випереджаючи моє питання, сказала:

— Ще один відголосок минулого. Тепер частина стратегічного партнерства «Астри» та «Адмірала».

Споруда мала дивну форму. Ніби величезний цільний шмат каменю, вирваний зі скелі. Всередині шматка і видовбали простір, в якому була капличка. Система софітів, розвішаних довкола на деревах, направляла світло у вітражі.

— До вулиці Совєтської на цьому місці було поселення. І монастир. Але в 30-х енкаведешники вирізали всіх.

Пласти реальностей, минулого і майбутнього, розмивалися, перетворюючись на стереомалюнок.

Ставало дедалі холодніше.

— Монастир?

— Знаєш, версії різняться. Але всі сходяться на тому, що тут особливе енергетичне місце. Кажуть, тут був орден терновців. Старців, котрі говорили з мертвими і відали таємниці. У найфантастичніших версіях і вигадках зустрічаються згадки про їхні зв’язки з Америкою, Італією, Францією...

— Майже як «Астра».

— Так, якось так. Але це XVII—XVIII століття. Складно уявити, які то могли бути контакти.

— А ця капличка? Її не зруйнували?

— Совєти вирізали всіх. На фотографіях видно, що старців катували. Палали вогнища, комусь зі старців вбили кілок у груди, наче якійсь нечисті, — тієї миті в її очах були не тільки біль і сум, а й відблиски смолоскипів, від яких запалали Терновці. Для неї це була не історія, а реальність, яку вона проживала. — Вони все зрівняли. З каплиці зробили зерносховище.

— З такою брилою складно щось зробити.

Тінь посмішки майнула на її обличчі.

— В середині 90-х Юхим Євгенович повернувся до України. Одна з його заповітних мрій була відродити Терновці.

— А як щодо монастиря?

Іра секунду вагалася, чи можна розповідати мені ще щось.

— Монастир міг би відновитися, як історична складова селища. Та на той час територію піонертабору вже перекупили...

— І почали закладати «альпійське село».

Вона кивнула.

— Поганий той піонер, який не мріє стати адміралом, — додав я.

— Каплицю відновили за описами і фотографіями. Спеціалісти, щоправда, були трохи шоковані фресками, та Юхим Євгенович наполіг на реставрації один в один.

— Там відчинено? Сходімо, подивімося!

Шви реальності затріщали, ніби електричний розряд ударив поруч.

— Медіаторам туди не можна.

— Та ладно. Ти це кинь, — відповів я.

Серйозний вираз на її обличчі застерігав, але якийсь підлітковий азарт під’юджував мене.

— Нічого ж не трапиться. У цей цукровий, — я кинув оком на капличку, — гаразд, цей кам’яний будиночок діткам краще ходити парами.

— Нам заборонено. Медіатори не мають права переступати поріг каплички терновців, — іншим, майже металічним голосом відрубала Іра.

За секунду вираз обличчя змінився, наче їй було соромно за свої слова.

1 ... 10 11 12 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астра, Олександр Міхед», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астра, Олександр Міхед"