Читати книгу - "Шлях додому"

– Ти геть обдовбаний.

– Хіба що трохи, – зареготав чоловік. Він, хитаючись, зайшов до вітальні, роздивляючись усе навкруги. Мама холодно спостерігала за ним.

– Слухай, – почав він. – Я багато думав про нас. Я відчуваю, що ми зробили помилку. Я скучив за тобою, крихітко. Гадаю, нам треба спробувати ще раз. Ніхто з нас не молодшає.

– Я не розмовлятиму з тобою, коли ти в такому стані. Ніколи.

– У якому стані? У якому?

Чоловік підвищив голос, і я здригнулася. Мама взялася в боки.

– Не починай. Я не хочу сваритися. Я просто хочу, щоб ти пішов.

– Я не піду, доки ти не назвеш мені хоча б одну поважну причину, чому ти мене кинула.

– О Господи.

– Ти дуже гарна, Террі. Ходи до мене. – Він посміхнувся.

– Ні. – Мама почала відходити від чоловіка.

– Я серйозно. Ти знаєш, як часто я думаю про нас? Нам було добре разом, крихітко. Пам’ятаєш, як ми заїхали до того готелю у Мемфісі…

– Ні. Припини. – Мама похитала головою. – Разом нам було не добре. З тобою я була не я.

– Ти ніколи не була собою більше, ніж коли була зі мною.

– Це просто смішно.

– То я, значить, прийшов сюди й кажу тобі компліменти, а ти поводишся, як стерво.

– Будь ласка, йди геть.

Він роздивився кімнати.

– Непогано. Здається, твій синок знову живе з тобою? – Він примружився. – Можливо, з ним слід поговорити по-чоловічому про те, як дорослішати й не залежати в усьому від матусі.

Мама зітхнула.

– О, Бреде, те, що ти кажеш, – цілковита брехня.

– Справді? Хочеш, щоб він закінчив, як його батько? Помер десь за горілчаним магазином? Так, ти, мабуть, не пам’ятаєш, як розповідала мені про це. Ти забула, у якому жахливому стані була, коли я знайшов тебе, – сказав він зі злісним поглядом. – Ти мені винна.

– То ти так вважаєш? Я тобі нічого не винна. Ти сам ніщо, ніщо для мене й ніщо для цілого світу.

– Мене тут не поважають. Знаєш, що я скажу? Ти не маєш права ставитися до мене з неповагою. Особливо після того, що ми зробили разом. Того, що я знаю.

– Ти маєш піти! Зараз же! – Мамин голос звучав голосн о й сердито. Я опустила очі, сподіваючись, що вона злиться не на мене, але потім тривожно підвела їх, коли чоловік простягнув руки і схопив Маму за плечі.

– Припини! – закричала Мама. Її голос був такий різкий, що я загавкала. Я була налякана. Вони з чоловіком вдарилися об стіну, щось упало, й почувся звук розбитого скла. Я зіщулилася і відійшла подалі.

Я почула глухий удар, чоловік крекнув і позадкував, зігнувшись навпіл, а Мама йшла за ним. Її руки з глухим звуком били його по обличчю. Мама обернулася, вдарила чоловіка ногою, і той похитнувся.

– Ах ти сука! – закричав чоловік і замахнувся, та Мама схопила його за руку, викрутила її і вдарила по ногах. Він упав на підлогу. Я перестала гавкати.

– Господи, Террі, – прохрипів чоловік. Він випромінював лють і біль. Тримався за зап’ясток. Я відчувала запах його крові й бачила, як вона цівкою стікає з губи вниз по щелепі.

– Ні, навіть не пробуй підвестися. Якщо встанеш, я зроблю тобі боляче, – сердито попередила Мама.

Чоловік витріщився на неї.

– Тобі треба йти, – сказала йому Мама.

– Ти зламала мені зап’ясток.

– Ні, не зламала. Могла б, але не зламала.

– Я вб’ю тебе.

– Ні, ти у моєму домі, і, якщо знову наблизишся до мене, я тебе вб’ю, – люто відповіла вона. – А тепер забирайся. Ні, не підводься, я сказала! Повзи. Ну ж бо. Швидше, поки я не передумала.

Я здивовано спостерігала, як чоловік порачкував до вхідних дверей. Вирішила піти понюхати його, але Мама різко крикнула: «Белло, ні!», тож я зіщулилася і сіла на місце. Розуміла, що зробила щось таке, через що вона злиться на мене.

– Мене зараз знудить, – задихаючись, промовив чоловік.

– Не тут. Іди геть.

Чоловік дістався вхідних дверей, відчинив їх і, похитуючись, підвівся. Він розвернувся і почав казати щось Мамі, але вона підійшла до дверей і різко зачинила їх. Я почула, як чоловік упав на сходах, а тоді поплентався через двір, і його запах зник.

Здавалося, мама стояла біля дверей цілу вічність. Вона була така сумна. Я підійшла понюхати її руку, мокру від того, що вона витирала нею очі. Мені було прикро, що я поводилась як погана собака.

– О, Белло, чому я ніколи нічого не можу зробити правильно?

Вона сіла на диван, я заскочила до неї і поклала голову на коліна. Відчувала, як напруга й сум покидають її. Я втішала Маму. Це було значно важливішим за прогулянки, годування котів: це була найважливіша моя робота. Я знала, що мені треба сидіти з Мамою стільки, скільки доведеться.

Вона погладила мою шерстку.

– Ти хороша собака, Белло. Хороша, хороша собака.

Один із домашніх предметів, які я навчилася визначати, називався «телефон». Він був металевим і точно не належав до тих штук, з якими я хотіла б погратися, але Мама і Лукас багато говорили про нього. Іноді вони притуляли телефон до своїх облич і розмовляли зі мною, хоча я ніколи не розуміла, що мала з цього винести. Про смаколики не йшлося.

Поки я лежала, притулившись до Мами, вона приклала телефон до щоки.

– Лукасе, ти можеш говорити? – запитала вона. Почувши його ім’я, я підвела погляд. – Я просто… Щойно заходив Бред. Ні, зі мною все гаразд. Не знаю, ми наче не тримали переїзд у таємниці, він міг дізнатися від будь-кого. Мені довелося жорстко з ним говорити. Він був… Не знаю, під чим він був. Вочевидь, нализався текіли. І він любить покурити. Ні, не приїжджай додому. Усе гаразд, я з Беллою.

Я замахала хвостом.

– Я просто хотіла сказати, що завжди боялася, що коли побачу Бреда знову, то мене зачарує його світ, що захочу повернутися до нього, до того життя. Наче частина мене не вірила, що я справді у зав’язці. Але, коли він зайшов, я одразу зрозуміла, що ніколи не повторю цього знову. Ні з тобою, ні з собою. Я майже втратила тебе – ні, слухай – я знаю, через що змусила тебе пройти, і просто кажу, щоб ти не хвилювався про мене. Ніколи. Добре? – Мама якийсь час мовчала. – Так, завтра ввечері у мене зібрання групи. Я теж тебе люблю, сонечку.

Мама відклала телефон, усе ще хвилюючись. Я залізла їй на коліна. Поступово напруження покинуло