Читати книгу - "Шлях додому"

Я насторожено подивилася на неї. М’ячик? Я знала це слово: м’ячик – це найдивовижніша іграшка у світі. Коли Лукас кидав його, він відскакував геть, а я гналася за ним, хапала його і приносила, щоб усе повторити знову.

Іноді Лукас брав м’ячик на прогулянку. Він спускав мене з повідця на широкому просторому місці з травою – «у парку» – і кидав м’ячик знову й знову. М’ячику ніколи не вдавалося втекти від мене.

Я обожнювала ганятися за м’ячиком, обожнювала приносити його й обожнювала, коли Лукас говорив мені, що я хороша собака. Іноді в парку були інші собаки, які ганялися за своїми м’ячами, вдаючи, що їм не хочеться побігти за Лукасовим м’ячем.

Він був моєю людиною. Понад усе я хотіла бути з ним щодня. Ну, і ці смаколики. «Роби свої справи», – казав він. Смаколик! Потім знову: «Роби свої справи». Ніякого смаколика. Це була не найкраща гра.

Потім я зрозуміла: «Роби свої справи» означало, що я мала присісти й помочитися, – незабаром я визнала за краще робити це надворі. Лукас випромінював таку радість, даючи мені смаколик на траві, що я зрозуміла всю суть гри «Роби свої справи». Ми пішли в парк, я виконала «Роби свої справи», отримала смаколик, а Лукас був у такому захваті, що пожбурив м’ячик туди, де іноді діти гралися на гойдалках. Я побігла за ним, скорочуючи між нами відстань, а коли м’ячик застрибнув на пластиковий схил і попрямував нагору, то помчала за ним, намагаючись кігтями зачепитися за слизьку поверхню. На верхівці м’ячик зістрибнув униз, і я також зіскочила і піймала його після того, як він відскочив від землі й опинився на рівні моєї пащі.

– Белло! – гукнув Лукас. – Ти забігла на дитячу гірку! Хороша собака, Белло!

Лукас був задоволений мною. Він підвів мене до схилу.

– Добре, біжи за м’ячиком, Белло!

Ми гралися в цю гру знову й знову. М’ячик котився на «гірку», а я бігла за ним, ловила і приносила Лукасу. Іноді ловила м’ячик у повітрі з іншого боку гірки, щойно він відскакував від землі. Лукас радісно сміявся, коли мені це вдавалося.

Потім він дав мені води, і ми розтяглися на траві. Повітря було прохолодне, а в небі сяяло яскраве сонце. Я поклала голову йому на ноги, і він гладив мене. Щоразу, коли Лукасова рука зупинялася, я тикалася у неї носом, закликаючи його продовжувати.

– Мені так прикро, що доводиться залишати тебе саму, коли йду на роботу. Однак я люблю свою роботу. У мене є стіл, хоч я дуже рідко за ним сиджу. Здебільшого бігаю по лікарні, допомагаючи керівництву з їхніми справами. Це весело, але я сумую за тобою, Белло.

Я обожнювала, коли він промовляв моє ім’я.

– Ти чула, як сьогодні вночі мама ходила по квартирі. Вона знову не спить. Не знаю, що робити, якщо у неї знову почнеться цей період. Господи, як же я хочу, щоб вони вилікували її.

Від нього повіяло сумом, тож я залізла йому на груди. Це спрацювало: він засміявся і скинув мене.

– Яка ж ти дурненька собака, Белло!

З Лукасом я завжди почувалася щасливою. Я любила Маму, але те, що відчувала до нього, було таким непереборним, як голод, і часто уві сні я бачила, як ми з ним разом годуємо котів чи граємося у м’ячика на гірці.

Мені не подобалася фраза «Пішов на роботу», тому що коли Лукас промовляв її, то це означало, що він збирався залишити мене на довгий-довгий час.

– Я пішов на роботу, – казав він Мамі, і я лишалася з нею, але не могла зрозуміти, чому він грається у «Пішов на роботу». Хіба я була поганою собакою?

Мама гралася зі мною увесь день і виводила мене на короткі прогулянки на повідці, але ми не годували котів і не ходили в парк.

Коли в Лукаса спливав час гри в «Пішов на роботу», я відчувала, що він повертається додому. Я знала, навіть не відчуваючи його запаху, що він іде вулицею до будинку, тож підходила до дверей і сідала, чекаючи на нього. Коли ж відчувала, що він уже поруч, то починала махати хвостом і вже за мить чула його запах і кроки по доріжці.

– Не збагну як, але вона знає, коли ти повертаєшся додому, – сказала Мама Лукасу. – Одразу підходить до дверей і скавчить.

– Може, вона просто вивчила мій графік.

– Любий, ти сам не вивчив свій графік: щодня йдеш на роботу в різний час. Ні, у неї є шосте чуття.

– Белла – собака-екстрасенс із Денвера, – сказав Лукас. Я подивилася на нього, але не побачила жодної ознаки того, що мене покликали, аби дати смаколик.

Лукас грав у «Пішов на роботу», а Мама відпочивала на дивані. Іноді вона ходила туди-сюди й виводила мене на прогулянки, а ще – співала, і тоді її голос то піднімався, то опускався якось інакше, зовсім не так, як під час розмови. Утім, останнім часом Мама здебільшого лише лежала на дивані. Я притулялася до неї, відчуваючи її любов і трохи суму.

Я почула, як хтось піднімається сходами, однак запах цієї людини, досі був мені не відомий. Але я все-таки зрозуміла, що це чоловік. І загавкала.

– Ні, Белло! – посварилася Мама.

Ні? Я не розуміла використання цього слова в цій ситуації.

Я почула високий виразний дзвін, який лунав щоразу, коли хтось стояв у нас під дверима. Моя робота полягала в тому, аби повідомити кожного, що я почула його, тож я знову загавкала.

– Белло! Ні! Погана собака!

Я подивилася на неї винувато й перелякано. Погана собака? Що я зробила?

Мама прочинила двері, і я притиснулася носом до щіли ни, нюхаючи й махаючи хвостом.

– Привіт, крихітко. – На сходах стояв огрядний чоловік. Його дихання відгонило якимось стійким хімікатом, від якого мені трохи запекли очі, але від одягу віяло приємним хлібним запахом.

Я відчула, що Мама засмутилася, тому припинила так радісно махати хвостом.

– Як ти мене знайшов? – запитала Мама.

– Ти не запросиш мене зайти, Террі?

– Заходь, але я саме збиралася надвір.

– Ого, великий пес! Як його звати?

– Це дівчинка. Її звати Белла.

– Привіт, Белло! – Чоловік присів, простягнув уперед руку й ледь не впав, спершись об килимок. Він почухав мене по голові.

Мама схрестила руки.

– Не розумію, навіщо ти прийшов.

– Я непереддбачуваний.

– Ти п’яний, Бреде, чи що? Чи під чимось іншим?

– Що? Ні.

– Подивися на мене.

Чоловік підвівся.

Мама