Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

месьє Кошові, я волів би говорити про них усе моє життя, – сум, із яким Монтань зітхнув, був цілком природним. – Ніколи не хотів служити в поліції. Батьки досі не можуть прийняти мій вибір. Тато – професор Сорбонни. Я хотів вивчати мистецтво й навіть почав. За рік перед війною.

– То вам – двадцять сім?

– Двадцять вісім. Я був на війні, месьє. Підозрюю, ви так само.

– Але в нас різні війни.

– Ви, здається, поляк.

– А ви, здається, читали передовицю «Парі Суар». Там помилилися. Я не поляк.

– Одна з причин, месьє, чому я погодився зустрітися з вами. Газета написала: ви герой війни.

– Не всякий, хто побував на війні – герой.

– О! Ви щойно пояснили самі собі, чому я служу в поліції замість далі вивчати мистецтво.

Лиш тепер Кошовий помітив – Монтань стискає люльку в правиці, звично використовуючи мундштук чи то як указку, чи – як диригентську паличку.

– А тепер ви поясніть мені, – Клим посміхнувся у вуса. – Бо, пардон за складну конструкцію, до мене не дійшло, що зрозумів мимоволі.

– Не журіться, я люблю, коли непросто, – мовив маленький інспектор. – Мистецькі твори передусім цінні неочевидністю. Поліційна робота теж має справу з неочевидним. Єдина різниця: твір можна трактувати, як заманеться. Розслідування базується на єдино правильному, конкретному результаті. Хоча злочинці, ким би не виявився кожен із них, завжди шукають своїм учинкам різні трактування.

– Це називається – виправдовуватися, месьє Монтаню. Є ще таке слово «викручуватися».

– За що не люблю адвокатів. Вони змовляються з клієнтами, намагаються знайти різні шпаринки, подати злочин помилкою, непорозумінням тощо.

– А поліція часто-густо шукає простих рішень, аби чимшвидше згорнути справу, – парирував Кошовий.

– Говорите, як адвокат.

– Я і є адвокат. Тобто, був ним колись.

– До війни?

– Ближче до теми, месьє. Ви служите в поліції…

– О, так-так, – Монтань підбив капелюха догори краєм мундштука. – Я кинув Сорбонну, месьє, щойно почалася війна. Рвався на фронт, убив на це цілий рік. Воювати спершу доводилося з батьками, я навіть пішов з дому. Потім воював із французьким армійським начальством. Ніхто не думав, що я ладен взяти зброю. Аби не таке ставлення, може я б і лишився студентом. Максималізм, месьє. Домігся свого, зубами вигриз. Два роки і чотири місяці просидів у окопах, годував вошей та щурів. А коли повернувся, нічого героїчного в мирний час не побачив.

– А що хотіли бачити?

– Повагу до ветеранів, месьє. Лише трошки поваги. Ми ж не програли, навпаки, Франція приймала капітуляцію.

– Знаю, – Кошовому вкотре довелося згадати себе й поразку їхньої делегації чотири роки тому. – Мою державу змусили капітулювати. Тут, у Парижі.

– Коли так, ви росіянин. Бо здалася більшовицька Росія…

– Не росіянин, – різко обірвав Клим. – Не поляк. Не росіянин. Особа без громадянства, емігрант без прав. Ви не далі, як годину тому, вказали мені на моє місце.

– Лише попередив, аби поводили себе обачніше, – Монтань витримав кротку паузу. – Франції після війни не потрібні були люди, які вивчають мистецтво. Треба було налагоджувати життя. Париж стогнав від криміналу, і що дуже прикро – в нього влилися ветерани. Я знав кількох, месьє. На війні ці люди дивували героїзмом. У мирний час дивували жорстокістю. Як ви сказали: не всякий, хто воював – герой? На жаль, це так, месьє. Я не відчував повагу до суспільства з боку тих, хто воював. Як і поваги суспільства – до ветеранів. Пішов у кримінальну поліцію, аби щось змінити.

– Вдалося?

– Ні, – просто відповів маленький інспектор. – Батьки не прийняли й цього кроку. Колеги, як ви, мабуть, помітили, теж не надто сприймають, хоч ми їмо поліційний хліб разом уже третій рік. Мені дають безнадійні справи, й правильно роблять. Бо там, де інші розбивають лоби та кришать зуби, я роблю нудну роботу і мені це вдається. Ніхто не хоче рутини, месьє Кошові. Але комусь її треба розгрібати.

– Вбивство Мішеля Лорана – рутина?

– Звісно. Є підозрювана особа. Є факти, що однозначно вказують на мотив. Але цих фактів не достатньо, аби застосувати до підозрюваної особи. Тепер ви, даруйте за складну конструкцію.

– Чому ж. Як колишній правник, не бачу нічого складного. У вас є підозрювана, на яку вказують певні докази, – Клим загнув великий палець. – Напевне є докази, здатні підтвердити підозру, – поруч загнувся вказівний. – Але разом ці факти та мадам Лоран, вона ж – особа, відома мені як Магда Богданович, чомусь не клеються. Тому, месьє інспектор, вас цілком справедливо бісить втручання сторонньої персони. Тим більше, – він гмикнув, – емігранта. Котрий не поляк, не росіянин, а невідомий французам та всій Європі звір. Ще й із видом на проживання, термін якого збігає за три місяці. Проте саме я вам потрібен, месьє інспектор. Найперше – як цінний свідок. Ніхто не знає мадам Магду так добре, як знаю її я. Ніхто, крім мене, не ладен довести: вона не могла вбити людину. Тим більше – в такий звірячий спосіб. Ну, хіба вам конче потрібно зібрати докази саме проти неї.

– Не маю такої мети й подібних указівок, – сказав Монтань. – Зате маю згадані вже докази. Напевне, метр Роше вже встиг докладно все переповісти.

– Ні, – збрехав Кошовий, тут же трошки виправився. – Тобто, дещо розказав. Проте на місці злочину його не було. А от ви – були. Розмова з вами для справи важливіша, ніж сказане адвокатом. Не люблю робити аналіз та висновки на підставі почутого від третіх осіб. Ми збиралися пообідати, то йдемо?

– Так-так, забалакалися, – маленький інспектор заховав люльку в кишеню пальта. – Тут недалеко. Бістро на розі, за Палацом юстиції. Заразом поясню, чому рекомендації Александра Роше я не вважаю найкращими.

Самі чоловіки – відразу кинулося в очі.

Відвідувачі були різного віку, й водночас виглядали однаково, немов діти одних батьків. Точніше, члени великої родини, й Кошовий безпомильно визначив усіх поліціянтами. Випадкову особу сюди могло занести паризьким вітром хіба в неділю. Та й то обідня пора не лишала шансів чужому примоститися за столик. Знаючи спосіб мислення сищиків – а тут навряд сиділи службовці інших поліційних департаментів, – Клим розумів: їм зручно й затишно в звичних місцях. Навіть якщо кожен один не на службі, все одно ведуть дружин чи подруг у свій вихідний вечеряти саме сюди.

Монтань був чи не єдиним, хто вирізнявся серед інших, не зливався в єдине ціле з костюмами однакових фасонів та однаковими виразами обличь. Переступивши поріг, маленький інспектор привітав загал, піднявши руку й промовивши: «Салют!», потому пройшов через зал. На ходу тиснув руки тим, із ким був знайомий ближче. Кошовому нічого не лишалося, як триматися в його фарватері. Так вони опинилися біля столика на двох, куди Монтань відразу поклав капелюха.

– Завжди намагаюся приходити о певній годині, – пояснив,