Читати книгу - "Острів доктора Моро, Герберт Уеллс"

Мене все тривожив ледь чутний шурхіт праворуч. Спершу я подумав, що це витвір моєї уяви, бо коли я зупинявся, відразу ж залягала цілковита тиша, яку порушував тільки шелест листя на кронах дерев. Та тільки я починав іти, в такт моїх кроків неначе ступав іще хтось.

Я йшов неподалік кущів, тримаючись відкритих місць і час від часу повертаючи то праворуч, то ліворуч, щоб збити зі сліду свого переслідувача, якщо й справді хтось скрадався за мною. Бачити я нікого не бачив, а відчуття чиєїсь присутності все-таки зростало. Я прискорив ходу і невдовзі наблизився до невеликого узвишшя, а потім, перетнувши його, рвучко обернувсь і зупинився, не спускаючи очей з пагорба, що чітко окреслювався на тлі неба.

Незабаром на обрії промайнула вмить чиясь темна тінь. Я впевнився, що це за мною знову крадеться той самий темношкірий нападник. До того ж я зробив ще одне невеселе відкриття,- що я заблукав.

Якийсь час, цілком зневірившись, я йшов уперед, переслідуваний своїм таємним ворогом. Хто б він не був, але йому або бракувало духу напасти на мене, або ж він вичікував слушної нагоди. Я все пильнував, щоб не зайти в гущавину. Часом зупиняючись, я прислухався і нарешті переконав себе, що мій ворог припинив погоню, якщо це взагалі не витвір моєї збентеженої уяви. Раптом до мене долинув шум моря, і я мало не кинувся бігти. В ту ж мить я почув, як позаду хтось спіткнувся. Я швидко обернувся й глянув на дерева, що невиразно темніли за мною. Мені видалося, що якась чорна тінь злилася з іншою. Я став прислухатися, весь холонучи зі страху. Крім стукоту крові у скронях, я нічого не чув. Тоді я вирішив, що нерви мої стомилися і, певне, слух підводить мене. Рішуче обернувшись назад, я знову пішов на шум моря.

За кілька хвилин дерева розступилися, і я вийшов до пустельного низовинного мису, що врізувався в темну воду. Ніч була тиха й ясна. Сяйво безлічі зірок відбивалося у спокійній гладіні моря. Трохи віддалік на нерівному пасмі підводних скель блідо мінився прибій. На заході зодіакальне світло зливалося з жовтим мерехтінням вечірньої зорі. Берег тягнувся далеко на схід від мене; із західного боку він ховався за виступом мису. Тепер я здогадався, що й та бухта, в якій ми висадилися, мусить бути десь на заході.

Раптом позаду мене тріснула гілка й почувся шурхіт. Повернувшись, я втопив очі в темну масу дерев. Я не міг нічого розгледіти, чи, певніше, я розгледів занадто багато. Кожна чорна тінь, набуваючи в темряві зловісних обрисів, здавалася настороженою живою постаттю. Так я стояв, може, хвилину, а тоді, не спускаючи погляду з заростей, повернув на захід, щоб перетяти мис. Ледве я рушив, як одна з тіней, які чатували на мене, заворушилася й пішла слідом.

Серце моє шалено стукотіло. Невдовзі на заході показалася широко окреслена бухта, і я зупинився знову. Водночас зупинилася й безмовна тінь десь на віддалі десятьох ярдів. На далекому вигині бухти блищала маленька світла цятка, весь піщаний берег сірів, освітлений блідим сяйвом зірок. Цей маленький вогник був за якихось дві милі звідси. Щоб дістатися туди, мені треба було пройти через ліс, де чатували чорні тіні, а тоді спуститися по схилу, що заріс кущами.

Тепер я міг ясніше розгледіти свого переслідувача. Це був не звір, бо стояв він вертикально. Я розкрив рота, щоб озватися, та спазми перехопили мені горло. Нарешті я вигукнув:

- Хто це?

Ніхто не відповідав. Я ступив крок наперед. Тінь не ворухнулася, тільки ніби зіщулилась. Я спіткнувся об камінь. Це підказало мені одну думку. Не зводячи очей з темної постаті переді мною, я нагнувся і підняв каменюку. Помітивши мій рух, постать по-собачому хутко відсахнулася й умить зникла в темряві. Я пригадав, як ото, було, в школі ми відбивалися від великих собак, і, поклавши камінь у носову хустинку, намотав її кінці на руку. З темряви почувся рух,- здавалося, що нападник мій відступає. Водночас спало й моє збудження. Я почав тремтіти, увесь вкрившись холодним потом, коли вгледів, що супротивник тікає.

Пройшло кілька хвилин, доки я зважився рушити поміж кущів й дерев униз до узбережжя. Спочатку я йшов, а далі кинувся бігти. Досягши піщаного берега, я раптом почув, що хтось із тріском женеться за мною.

Зовсім очманівши від страху, я чимдуж побіг по піску. Одразу ж навздогін мені почувся легкий, швидкий тупіт. Я дико закричав і ще наддав ходи. Якісь темні невиразні істоти, завбільшки з кролика, вистрибом ховалися по кущах, коли я біг уздовж берега. Доки житиму, не забути мені жаху цієї погоні! Я мчав біля самої води і чув, як по мокрому піску лопотіли слідом за мною чиїсь ноги. Десь далеко, безнадійно далеко, блимав жовтий вогник. А довкола була чорна ніч і тиша. Ноги мого переслідувача лопотіли все ближче й ближче. Я захекався,- бо ж не звик так багато бігати,- дихав із свистом, а в боці відчував такий гострий біль, ніби туди встромили ножа. Мені вже стало ясно, що таємнича істота наздожене мене раніше, ніж я досягну огорожі. Зовсім задихавшись і впавши у відчай, я раптом рвучко повернувся і з усієї сили вдарив свого супротивника, тільки-но він підскочив до мене. Камінь вилетів із хустки, немов із пращі.

Коли я обернувся, нападник мій, що біг на всіх чотирьох, зірвався на рівні ноги, і каменюка влучила йому просто в скроню - аж череп його хруснув. Людино-тварина зосліпу налетіла ще на мене, штовхнула руками, а потім, захитавшись, упала на пісок, лицем уткнувшись у воду, і лежала там нерухомо.

Я не зміг примусити себе підійти до цієї темної брили. Так я й залишив переслідувача там, біля води, що плюскотіла довкола, і він лежав під тихими іскристими зорями, а я подався далі на світло жовтого вогника хатини. Невдовзі з почуттям справжньої полегкості почув я жалібне виття пуми - те саме, що спонукало мене до обстеження цього таємничого острова. Незважаючи на страшенну втому й виснаження, я, зібравши рештки сил, кинувся бігти на той вогник. Мені видалося, ніби чийсь голос волає до мене з пітьми.