Читати книгу - "Острів доктора Моро, Герберт Уеллс"

Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:

- Прендіку!

Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом:

- Е-гей!

Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.

- Де ви були? - запитав він, утримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя.- Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.

Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.

- Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас,- сказав він.- Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...

Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.

- Ради Бога,- промовив я,- замкніть двері.

- Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? - запитав Монтгомері.

Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими фразами.

- Скажіть мені, що воно все це означає? - запитав я мало не в істериці.

- Нічого надзвичайно страшного,- відповів він,- однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.

Раптом страждальницьки завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:

- Хай мене грім поб’є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.

- Монтгомері,- запитав я,- що то за істота переслідувала мене - тварина це чи людина?

- Якщо ви зараз не ляжете спати,- сказав він замість відповіді,- то завтра й зовсім збожеволієте.

Я став навпроти нього.

- Що то за істота переслідувала мене? - повторив я своє запитання.

Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли.

- Коли судити з вашої розповіді,- сказав він,- то це, мабуть, була примара.

Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.

Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.

- Ось вислухайте мене, Прендіку,- почав він.- Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снотворного. А це,- він кивнув у бік загорожі,- триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.

Я мовчав. Схиливши голову, я закрив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.

Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але він, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.

Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам’яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.

- Чи все гаразд? - запитав він.- Мені дуже ніколи.

Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив, що він забув їх замкнути.

Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам’яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.

Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені вчулося.

Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!

Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.

- Прендіку, стійте! - зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.

Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив’язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.

Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто шпурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку і щось докірливо промовив Монтгомері.

- Зруйнувати працю всього життя! - донісся голос Моро.

- Він же не розуміє,- відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.

- Я не маю часу,- озвався Моро.

Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і, весь тремтячи, стояв, а в голові в мене було повно найжахливіших припущень. «Чи ж то можлива,- думав я,- така страхітлива річ, як вівісекція людини?» Ця думка майнула,