Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

— В тому числі й ощадну книжку, — тим часом говорив далі Співак. — А ви шукали, шукали, мало не підлогу підняли, — не втримавшись, посміхнувся він. — Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду і викликайте машину, — додав, підіймаючи трубку телефону.

— Удари молотком зроблені сильною, очевидно, чоловічою рукою, як свідчить експертиза, — підкреслив Андрійко. — У кожної з них є чоловік. Треба і з ними ближче познайомитися…

— Цілком можлива версія, — погодився слідчий. — Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б…

Антон Адамадзе лежав горілиць серед дня на тапчані у своїй неопалюваній кімнаті. Це житло надибав він у покинутому напівобгорілому будинку. Адамадзе привів до ладу облюбовану кімнату, що мала окремий вихід, полагодив обірвану електричну проводку і як на той вгорьований, небезпечний час у Києві вважав себе більш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане місто, не певне у своєму завтрашньому дні, була для нього з молодих років непередбачувана, робила несподівані піруети, кидаючи його з гарячого у холодне. І ось останній вибрик долі, яка вирвала кого з більш-менш благополучного життя у Канаді, перенесла через океан, ввіпхнула добровольцем до німецької окупаційної армії, потій вивергла з неї і нарешті посадовила за піаніно у київському кафе «Едельвейс» якогось фольксдойче Гіллера. Він мирився з цими несподіванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровільно встряв у бійку між більшовиками і фашистами. У далекій Канаді йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатіти, і він зрадів нагоді досягти своєї голубої мрії. Але поки що мусив мешкати у цій не дуже пристосованій для нормального життя напівлегальній квартирі.

Але й до цього будинку уже добиралася по-німецькому методична рука властей. Уже заходив дід-двірник і казав, що треба узяти дозвіл в районній управі для заселення і користування електрикою. Але Адамадзе показав посвідчення, що зберіг, коли його увільнили з німецької служби, а головне — двірник побачив у хаті німецький мундир з нашивкою на рукаві: три жовті кінські голови на синьому полі — ознака військової залізничної варти і, повіривши, пішов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?

Антонові Нодаровичу багато що згадувалося, коли він обмірковував свої плани.

Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дівоча постать… Він давно забув справжні риси того дівочого лиця, за багато років наново намалював його у своїй уяві, зліпив з усього прекрасного, що зустрів потім на своїй дорозі життя. В уяві милі риси дівчини не збереглися, але, крім пам'яті очей, жила в ньому, як у кожної людини, і пам'ять колись закоханого серця. Час від часу і у тяжкі дні боїв з червоними, і у далеких мандрах на чужині, наче у сні, хлюпала в серце тепла хвиля, і раптом згадувався Харків його юності, рідні площі, вулиці, сквери, затінені алеї, таємні поцілунки, Клава — світла мережана хмарка, легка і прозора.

Вперше вони побачили одне одного на відправі у Благовіщенській церкві. Тільки схрестили погляди, але й цього було досить. Він — ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з відмінним військовим вишколом і гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима — юний грузинський князь Антон Адамадзе, і — вона білява гімназистонька, дочка місцевого багатія банкіра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися і стали таємно зустрічатися. Поцілунки у тінистих алеях, зустрічі за допомогою гувернантки Єфросинії Іванівни… І ось він нарешті у величному будинку банку, де голова правління Павло Амвросійович Апостолов жив із сім'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усіх, крім поважних людей — клієнтів банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги і священного трепету перед золотим телям, інший скарб ховали муровані стіни від молодого князя — його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обід.

Для закоханого юнкера, який іще тільки чекав офіцерського чину, це був не обід, а пишна урочистість. Адамадзе пригадує цю подію як щось таке сліпуче, осяйне, в якому не було місця для банального споживання їжі. Він тільки пам'ятав високі стелі, важкі гардини, кришталевий блиск посуду під велетенською люстрою, безліч позолоченого срібла на столі, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справді він князь і де у його батьків маєтність, і рожеву хмарку посеред усієї цієї пишноти — свою Клаву.

Революція, біла армія, офіцерські погони на плечах, бої, відступ, наступ і знову відступ, за яким уже Крим — море, прірва, останній рубіж врангелівської армії.

Несповідимі шляхи господні. Через багато років він зустрів у канадському місті Вінніпезі земляка з Харківщини Андрія Гущака. Той мав крамницю і найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спіткала біда: разом із дружиною потрапив у автомобільну аварію. Коли Гущак опинився у лікарні і прогорів із своєю комерцією, Адамадзе не відхрестився від нього. Відвідував його у лікарні, піклувався і після того, як Гущак одужав, допоміг колишньому господареві відкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дісталася тому від загиблої дружини. Так двоє самітників заприятелювали.

Одного разу у гарному настрої Гущак повідав Адамадзе про свою мрію. Він розповів, як далеко за океаном, на Харківщині, гуляв по селах із своїм загоном і вивіз із столиці та закопав великі цінності місцевого банку, щоб не конфіскували більшовики. Забрати їх перед втечею з України він не встиг, і вони й досі лежать там. А місце це знає тільки він. Здійснивши разом з банкіром Апостоловим цю операцію, сам навів чекістів на свій загін, який гуляв на хуторі. Ті порубали козаків до ноги. Що сталося після з Апостоловим, невідомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкір уже був не при собі. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давності буде прощений, та й податися на батьківщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили дві схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амністію, але й