Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— Ось поглянь, як це робиться.

Тато відсунув стільця, скинув піджака і став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.

— Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз і падаєш. Повільно… отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тоді сильно відштовхнися і випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колінах, бо найчастіше роблять саме ці помилки.

Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав мені ще кілька порад. Наприклад, пальці ніг повинні міцно обхоплювати край дошки — це щоб можна було краще відштовхнутися. Так ми вправлялися цілу годину. Це було просто чудово. Тут, у кімнаті, я сам собі здавався одним із найкращих стрибунів у воду.

Наступного дня пішов я на безплатний пляж. Робив усе так, як під час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли мені починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? І я знову випростовувався.

Кілька менших хлопчаків звернули на мене увагу.

Вони загукали:

— Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.

Я кинувся до хлопчаків, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пішов додому, не зробивши жодного стрибка.

Може, тато уже й забув про ті стрибки. Я так сподівався на це. І справді, за весь вечір тато ні разу не запитав мене про мої успіхи після наших вправ коло килима.

Кілька наступних днів я не ходив купатися. Все міркував, чи взагалі потрібне мені те свідоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нічого й не вирішив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем — мою улюблену страву, і я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.

— Ну, як. Альфі, ти вже стрибав?

Я кивнув і напхав собі повен рот картоплі. Хоч відповідати не доведеться. Бо мамі дуже не подобається, коли розмовляють із повним ротом. Тато почекав і, коли я пережував ту картоплю, що мав у роті, запитав:

— Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?

Та в мене рот знову був повний. Я жував і жував.

— Ну то як? Виходить за нашим методом?

Я нічого не міг відповісти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кілька зерняток гірчиці застряло в зубах.

— Ти німий, чи що? — запитав тато, і на його чолі залягла зморшка.

— Ти ж бачиш, у хлопця повно в роті, — втрутилася мама.

Певно, вона помітила, що я в скрутному становищі й вирішила допомогти мені. Я тільки промимрив «угу».

— Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, — мабуть, знову не наважився стрибнути.

Я ще раз щось промимрив із повним ротом, але тато махнув рукою.

— Одинадцять років хлопцю, і він не може стрибнути вниз головою.

— Мені тільки десять, — заперечив я. Завжди, коли тато присікується до мене, то додає мені років.

— То незабаром буде одинадцять, і вже треба вміти стрибати вниз головою.

Тато поміркував трохи і сказав:

— Завтра неділя, тож ходімо разом на пляж. Повір мені, ти навчишся стрибати головою вниз.

Я здригнувся. Мама теж.

— Ти ж нічого йому не зроби, — попрохала мама.

А тато сказав:

— Тільки навчу його стрибати головою вниз і більше нічого.

Хоч би цієї неділі пішов дощ. Чи заради мене хай би сніг випав у липні. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось іншим. Та, на жаль, погода не зіпсувалася.

Тато був у чудовому настрої. Він голився і наспівував.

— Ну, Альфі, тепер ми побушуємо у воді.

Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвір, помахала нам рукою. Я помітив, що вона трохи потерпає за мене.

Дорогою тато жартував і розповідав паромникові, який віз нас через річку на пляж, що я нова олімпійська надія у стрибках із вишки, а він — мій тренер.

На пляжі спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем і на спині. Я не відставав від тата. Потім ми змагалися, хто далі пірне, і тут тато переміг, та ще й як! Він довго не виринав, і я вже злякався, чи він, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.

Весь цей час я пильнував, щоб ми не підпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надію, що тато забуде про ті кляті стрибки вниз головою.

— А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? — запитав тато, підморгнув і поплескав мене по спині. Поволі пішли ми до вишки.

Я виліз на вишку, пальцями ніг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зігнув ноги в колінах і відразу ж випростався.

— Так правильно, тату? — запитав я.

— Так, так, — сказав він. — А тепер треба стрибати.

— Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупі? Коли ж ноги розставлені, всі сміються, — так я намагався розмовами виграти час.

Тато наморщив чоло, але спокійно сказав:

— Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тоді й ти зумієш.

Тато став на моє місце, обхопив край дошки пальцями