Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тепер щоразу, коли зустрічаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумію, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, пані Еке.
Прикрощі через рукавичку із штучної козиної шкіри
Якось я знайшов на вулиці рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкіри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось із кишені. Поперед мене поспішала кудись жінка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
— Може… ви…
— Я не роздаю грошей. Не старцюй, — відрізала жінка і зиркнула на мене крізь свої блискучі окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зелені рукавички, кинувся далі. А та жінка гукнула мені навздогін:
— Нахабний хлопчисько!
Аж ось іде мені назустріч якась бабуся.
— Чи не ви, бува, загубили? — запитав я і показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
— Га? Кого набили? — перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тоді я гукнув дужче:
— Та ні! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
— Еге ж, — відказала бабуся, — бридка звичка.
Я закричав ще голосніше:
— Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
— Чого ти кричиш на стару жінку, йолопе? — гримнув якийсь перехожий і вхопив мене за комір.
— Та хіба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
— От нахаба! — розлютився перехожий.
І я хутенько накивав п'ятами.
Потім я звертався ще до багатьох людей. До залізничника, до молодої жінки, до мотоцикліста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив мені запотиличника, ще до якоїсь жінки і до якогось чоловіка. Чоловік був дуже люб'язний. Він пояснив, що рукавичка з козиної шкіри і зроблена зі смаком. А жінка була іншої думки. Мовляв, ця рукавичка — справжнісінький мотлох, бо пошита із штучної шкіри, і такої вона ніколи б не носила.
Цього було досить. Мені перехотілося бігати з рукавичкою із штучної козиної шкіри, питати всіх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я підфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу і лясь! — упала на брук. І лясь! — тут-таки одержав я звідкись ляпаса.
— Поганець! — просто над вухом крикнула якась жінка. — Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося мені побігти і принести жінці рукавичку. Тоді жінка почала мене вичитувати. Все мені не запам'яталося, тільки дещо:
— Хіба так роблять, знайшовши рукавичку? Слід бути порядним. Не грати знахідкою в футбол, а віддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти…
— М-е-е! — замекав я. Такого ще ніколи зі мною не було, бо я ввічливий з дорослими. Але зараз я міг собі таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була іншої думки. Мене покарали — заборонили на цілий день виходити з дому. Де ж справедливість?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережність розповісти, що ще ні разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотів мати свідоцтво плавця і склав майже всі потрібні нормативи. Лишався тільки стрибок головою вниз, і я матиму свідоцтво.
— Навіть із однометрової висоти не насмілюєшся? — не вірив тато.
Із тону запитання я зрозумів, що він цього аж ніяк не схвалює.
— Та насмілююся, — випалив я, — тільки що з того, коли на тебе всі дивляться і ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всі сміються.
— Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмілюєшся, боїшся висоти.
— Свічкою плигаю ж, а от головою вниз…
Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.
— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?
Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.
— Відповідай!
— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.
— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.
— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.
— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово «ганьба» не сподобалося мені.
— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:
— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт», після закриття браузера.