Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

вільно, а пілотка виявилася малуватою, і, щоб вона трималася на голові, довелось надірвати її ззаду по шву. Те, що “низ” зостався німецьким, мене не тривожило. Я бачив не в одного нашого бійця на ногах німецькі чоботи, в деяких були трофейні ремені і навіть автомати. До станиці Рівнинної зосталось якихось дев’ять — десять кілометрів. За станицею — міст. От прошмигнути б туди, не затримуючись!

Ще раз перевіривши на собі обмундирування, я хотів вилізти з кювета, як за спиною пролунав різкий верескливий голос:

— Хальт! Хенде хох!

Я завмер. Що сталося? Не в той бік заїхав? А може, мене випередили? Обернувся — наш боєць, маленький, йоржистий, гвинтівка напоготові, ось-ось пальне в мене. Я навіть усміхнувся від радості, руки до нього простяг.

— Товаришу!

— Хенде хох! — загорланив він ще різкіше, відступаючи крок назад. Все ще посміхаючись, я охоче підніс руки.

— Товаришу боєць, я свій, ваш…

Ніякої уваги. Тут ще двоє підбігли, зірвали в мене з шиї автомат, почали обшукувати, смикають мене, крутять, наче опудало, кишені вивертають.

— Товариші, що ви робите? Я свій, радянський!

— От, от, свій, — погодився боєць з подзьобаним віспою обличчям. — Свої коней не крадуть…

— Ведіть мене до командира, товариші. Негайно!

— Ти нами не командуй, друже липовий! Куди треба, туди й поведемо.

Вони оглянули мотоцикла, зняли з кулемета магазин, примусили вимкнути мотор і вести машину в руках. Ми пройшли метрів двісті по шосе, проминули танк, який стояв посеред дороги і ще дихав жаром (ось вона, могила лейтенанта Ріске!), і, переваливши через кювет, попрямували далі полем. Земля тут м’яка, розорана, скоро в мене виступив рясний піт. А маленький боєць ззаду йде, підганяє: “Шнель, шнель!” І дулом у спину тицяє. Я терпів спочатку — хай вам біс, рідні мої, адже це ви вночі німецький танк підпалили, від вас я все можу стерпіти, — та врешті обурився.

— Що ви робите, товариші! Хто вам дозволив над полоненим знущатись?

— Ага! — азартно вигукнув мій конвоїр. — Значить, зізнаєшся, що німець, що в полон потрапив. А казав: наш, радянський…

“От напасть!” — подумав я, відчуваючи антипатію до низькорослого бійця з писклявим баб’ячим голосом.

— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…

— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?

— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?

— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!

— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.

— Ну й що? — не здавався маленький. — Не розібрав він форми в темноті. А ти й скористався…

Я тільки головою похитав — треба ж таке вигадати! Однак маленький верткий боєць продовжував шпиняти:

— Бідолаха поранений зрадів, що підвезуть його, врятують, а цей кинджальчиком його… Дуже просто!

Він дражнив, під’юджував мене, зловтішався, а я мусив мовчати. Що з ним вдієш?.. Я вибивався з сил, тягнучи мотоцикла, та все ж примітив і добре замасковані протитанкові гармати, і бійців, що визирали з окопів. Обіч дороги чорніло кілька свіжих, недавно насипаних брустверів, на яких лежали протитанкові рушниці. Боєць із підпухлими очима, що сидів на краю окопу, гукнув своїм:

— Хлопці, дивіться: їй-богу, фріц!

Ми порівнялися з танком, що стояв у спеціально викопаній траншеї. Тут наче з-під землі виріс старший лейтенант, артилерист, про що свідчили чорні птлиці. Забинтована ліва рука його булана перев’язі. За ним, накульгуючи і спираючись на палицю, йшов ставний боєць із пов’язкою на голові.

— Ось, товаришу старший лейтенант, приймай пташку зальотну! — пролунав писклявий голос маленького бійня.

Я випростався і, дивлячись в облямовані запаленими повіками очі старшого лейтенанта, підніс руку до скроні. Не долоню, а два пальці: тьху ти, бісова душа! І треба ж таке… Очевидно, він теж помітив ті два пальці і на моє привітання не відповів.

— Товаришу старший лейтенант, мені потрібен ваш командир. Терміново!

Він гостро подивився мені в очі і до конвоїрів:

— Обшукали?

— Авжеж. Мундир встиг скинути і перевдягся в нашу форму. Документів, карти нема. Знайшли ось що… — доповів низенький боєць і подав командирові якісь аркушики.

“Звідкіля взялись ці аркушики?” — здивувався я. При мені не було ніяких паперів, я ж перевірив усі кишені. Старший лейтенант глянув на один аркуш, розгорнув другий, почав читати. Богатир у “чалмі” зазирав через його плече, теж намагаючись прочитати написане.

— Товаришу старший лейтенант, в колясці повно крові і фінка… — сказав танкіст в синьому комбінезоні з чорним шоломом біля пояса. — Зарізав когось, мерзотник.

Артилерист одірвав очі від аркуша, глянув на закривавлений ніж.

— Товаришу… — квапливо почав я, та він не дав мені закінчити.

— Де ви взяли фотографію і лист?

— Яку фотографію?

Він зціпив зуби так, що у нього під щоками вибугрилися жовна; тицьнув мені перед очі лист і фото. Аркуш був списаний крупним учнівським почерком. З фотографії дивилася на мене жінка, що тримала на руках дитя. Поряд неї дівчинка й хлопчик, які від урочистості наче аж заклякли. Це була, очевидно, селянська родина. Бійці, що товпилися за моєю спиною, теж розглядали фотографію, гаряче дихали мені в потилицю.

— Перший раз бачу, — здивовано здвигнув я плечима. — Негайно відведіть мене до вашого командира. У мене термінове донесення. Дорога кожна хвилина!

Артилерист знову шпигонув мене поглядом і почав читати листа вголос: “Дорогий наш татусю! Пише тобі дочка Світлана…”

Дівчинка повідомляла, що всі живі й здорові,