Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Ні, прошу вас.

– Добре, діду, спасибі, що повідомили.

– А то мій обов'язок. – Старий торкнувся пальцями крисів капелюха, наче відкозиряв, певно, колись служив у цісарській армії й досі не забув військової науки.

– Якщо побачите когось у лісі, особливо військових, повідомте черговому на роз'їзді.

– Буде вроблено, – дід зробив спробу виструнчитися.

Толкунов уже заглибився в ліс, і майор наздогнав його галявині, де вони бачили сліди двох із «студебекера».

Сіди вели не до шосе, а в ліс, але від цього розшукувачам не стало легше, бо скоро загубили їх зовсім. Місця почи налися пропащі, мокрі, з невеличкими болотами, які доводилося весь час обходити. Розшукувані йшли метрів за сто один від одного, то зближуючись, то розходячись, від їхнього ока не вберігся жоден підозрілий кущ або вирва, але нічого так і не знайшли.

Ходили, поки не почало сутеніти, – лише тоді майор дав команду припинити розшук. Сів під вільхою на сухому місці, простягнув натруджені ноги, поскаржився:

– Собаче життя.

– Тут і роти мало, – згодився Толкунов похмуро. – Такий ліс прочесати!..

Бобрьоиок витягнув карту, звірився з нею. – Ми приблизно в цьому місці, – вказав олівцем, – до путівця метрів чотириста. – Потопали?

– Звичайно, їсти хочеться.., – Бобрьонок напрочуд легко підвівся. – Вітька зачекався.

«Віліс» стояв на галявині поруч дороги, й біля нього димувало вогнище. Розшукувачів чекав гарячий чай, і вони з задоволенням спорожнили по кухлю, запиваючи бутерброди з тушонкою – досить пристойна їжа для зголоднілих людей.

Юрко Штунь сидів на бічній алеї Стрийського парку й чекав, поки поруч на лавиці примоститься якийсь чоловік і мовить:

«Добрий день. Файно, тут у паркуі тихо й квітами пахне».

На що Юрко мусив відповісти: «Троянди відходять, а жоржини цвітуть».

Це й буде потрібний Штуневі чоловік, накази якого мусить тепер беззастережно виконувати.

Минуло хвилин п'ятнадцять по третій, потрібна людина все не йшла, і Юрко почав хвилюватися. Та ось з-за рогу виринув високий чоловік у військовій формі, але без погонів, він притишив крок біля лавки, і Юрко весь підібрався, очікуючи нарешті почути умовлене, та чоловік подивився на хлопця невдоволено й проминув не озирнувшись. Либонь, хотів відпочити на самоті й розгнівався, що лавку в затишному місці вже зайнято.

Людина у військовому зникла за бузковими кущами, мало не одразу звідти з'явився перехожий в сірому, добре шитому костюмі, м'якому велюровому капелюсі й краватці в смужку. Чоловік ішов повільно, з почуттям власної гідності, й Штунь подумав, що це, мабуть, якийсь наальник, елегантний костюм і впевнена хода свідчили про це. Юрко розчаровано зиркнув на годинник, подумавши: коли через десять хвилин ніхто не назве пароль, слід повертатися до отця Василя – так у них було умовлено, бо в чоловіка, котрий мусив зустрітися з Штунем, могли виникнути непередбачені обставини. Що ж, усе зрозуміло: ніхто не міг гарантувати точності.

Чоловік у сілому костюмі наблизився до лавки, зупинився й цікаво подивився на Штуня.

Юрко невдоволейо поворушився, підвів очі й здригнувся од несподіванки. Бо чоловік, який зняв капелюха і обтер піт з чола, був дивно схожий на його колишнього курінного Сороку.

Невже, встиг подумати хлопець, невже йому не мариться і справдилися сподівання майора Бобрьонка – чомусь той був переконаний: коли Сорока у Львові й потребує помічників, обов'язково захоче побачитися із Штунем. Старі кадри, як правило, цінуються високо, – й для чого ризикувати й налагоджувати нові зв'язки, коли є віддані й перевірені люди?

Але Штунь нічим не виказав свого збентеження, це, мабуть, сподобалося Сороці, бо акуратно склав хусточку, заховав до кишені й тільки по тому сказав умовлене;

– Добрий день, хлопче. Файно тут у паркуі тихо й квітами пахне.

Юрко відказав свою частину пароля, Сорока, підсмикнувши добре випрасувані брюки, опустився на лавицю й мовив задоволено:

– Справді файно, Гімназисте, що здибалися, ти мені потрібен, і отець Василь знову рекомендує тебе.

Штунь хотів відповісти, що йому приємніше в сто разів, і це було б чистою правдою, але відчув, що треба бути стриманішим. Втупився в Сороку відданими очима й сказав якомога проникливіше:

– Мені було добре з вами, друже курінний, сподіваюсь, що й тепер не прогадаю.

Сорока тривожно озирнувся. Потім, присунувшись до Юрка, мовив притишено:

– Ти це, хлопче, кинь: жодних курінних навіть у згадці. Я тепер Панас Михайлович Палків, збагнув?

На чолі в нього виступили дрібненькі крапельки поту, й Штунь зрозумів, що Сорока боїться і хвилюється. Він був тепер зовсім іншим, колишній всевладний курінний, це читалося навіть у його очах, в яких ховалися напруга й намагання збагнути більше, ніж він міг. Оце, певно, найбільше хвилювало Сороку: неспівмірність бажань і можливостей. Раніше, коли стояв над людьми й міг диктувати їм свою волю, все було просто: наказав – виконуй і для чого мені знати, що думаєш в цей час.

Тепер же долд колишнього курінного могла залежати від кмітливості й відданості інших; зокрема цього юнака в мішкуватому піджаці, і Сорока хотів визначити міру цієї відданості. Бачив її в Юркових очах, та природжені хитрість і підозріливість не дозволяли йому повірити в хлопчачу щирість.

І все ж Сороці полегшало, коли Юрко відповів дещо пишномовно, але, як йому здалося, чесно:

– Я називатиму вас, як накажете, але ж ви, пане Палків, завжди лишитесь для мене курінним, бо саме там ви змогли проявити свої здібності й таланти. Я кажу це зовсім відверто, бо тільки такими словами, можна охарактеризувати тодішню вашу діяльність.

Штунь знав, що каже: саме таке словоблудство імпонує розумові обмеженому, бив у десятку й влучив, бо остання тінь сумніву зникла з Сорочиного, обличчя і він поблажливо усміхнувся:

– Гаразд, – мовив лагідно, – гаразд, хлопче, а як ти тепер звешся? Єгомосць дістав тобі документи?

– Каже, найсправжнісінькі. І я тепер, прошу пана, Володимир Захарович Ящук, звільнений від призову до армії за серцевою хворобою.

Сорока пожвавішав.

– Тобто, – констатував, – можеш улаштуватися на будь-яку роботу? Тут, у місті?

– Туди, де вам потрібно, шановний пане Панасе. Сорока примружився; чи не кепкують з нього, проте не побачив у Юркових очах ані натяку на це – вільно розвалився на лавці й поклав ногу на ногу. Видно було, що на душі в нього полегшало, і Штунь цілком справедливо вирішив, що виграв оцей перший маленький, однак дуже важливий двобій. Щоправда, розумів – це тільки початок, але все ж серце його сповнилося гордістю, й посміхнувся зовсім щасливо.

Ця посмішка не пройшла повз Сорочину увагу, він був не такий уже й простий,