Читати книгу - "Метелик"

Андре вбив заможну стареньку жінку, а його брат Еміль сховав украдене. Якось Еміль попався на крадіжці й отримав три роки. Одного дня, сидячи в карцері разом з іншими покараними злочинцями, він, розізлившись на брата, який не надсилав грошей на цигарки, розколовся з погрозами, що Андре своє отримає, адже стареньку вбив саме він, Андре, а він, Еміль, сховав гроші. Отож, вийшовши з в’язниці, він нічого йому не дасть. Хтось із в’язнів поквапився доповісти про почуте директорові в’язниці. Реакція не забарилась. Андре заарештували, і обох братів засудили до смертної кари. У блоці для смертників у Санте їхні камери були поруч. Кожен попросив про помилування. Еміль здобув його на сорок третій день, Андре відмовили. Однак з гуманних міркувань щодо Андре Еміля далі тримають у блоці для смертників, тож обидва брати один за одним ходять щодня на прогулянку, постукуючи ланцюгами на ногах.

На сорок шостий день двері камери Андре розчиняються о пів на п’яту. Ось усі вони тут: директор, секретар суду й прокурор, що вимагав його голову. Настає час страти. Але якраз у мить, коли директор ступає наперед, збираючись заговорити, у камеру влітає адвокат Андре, за ним – чоловік, який вручає прокуророві папір. Усі виходять у коридор. Горло Андре охоплює такий спазм, що він не може ковтнути слини. Щось неймовірне, адже страту, що почалася, ніколи не відміняють. Однак це так. Лише наступного дня після тривожних запитань і роздумів він дізнається від адвоката, що напередодні його страти Ґорґулов убив президента Думера. Але Думер помер не одразу. Адвокат усю ніч вистояв на чатах перед лікарнею, попередивши міністра юстиції, що, якщо президент помре раніше від визначеного терміну страти (від четвертої тридцять до п’ятої), він вимагатиме її відміни через відсутність голови уряду. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Часу вистачило на те, щоб попередити канцелярію міністерства й разом з чиновником, що мав при собі наказ про відтермінування, впіймати таксі; йому не вистачило три хвилини, щоб не дати відчинити двері камери Андре. Покарання обох братів було пом’якшено й змінено на довічну каторгу. І справді, у день виборів нового президента адвокат прибув у Версаль й одразу після обрання Альбера Лебрена подав йому прохання про помилування. Жоден президент не відмовлявся підписати перше прохання про помилування.

– Лебрен підписав, – завершив Андре, – і ось, хлопче, я тут, живий і здоровий, збираюся їхати у Ґвіану.

Я дивлюся на цього врятованого від гільйотини чоловіка й думаю, що, попри все, що мені довелося витримати, це не можна порівняти з муками, яких довелося зазнати йому.

Проте я ніколи до нього не підходив. Мене нудило від однієї тільки думки, що він убив бідолашну стареньку, щоб її обікрасти. Він, між іншим, вродився щасливчиком. Пізніше на острові Святого Жозефа він уб’є свого брата. Чимало в’язнів бачитимуть це на власні очі. Стоячи на скелі, Еміль ловив вудкою рибу й ні про що інше не думав. Гуркіт дуже високих хвиль заглушував будь-який інший шум. Андре підкрався до брата ззаду з триметровою бамбуковою палицею в руках і штовхнув його в спину, через що той втратив рівновагу. Те місце кишіло акулами. Еміль швидко став для них черговою поживою. Коли на вечірній перевірці виявили, що він відсутній, його внесли в списки зниклих під час спроби втечі. І більше про це не говорили. Очевидцями цієї сцени стали чотири чи п’ять каторжників, які збирали кокосові горіхи на верхньому плато. Про це дізналися, звісно, всі, окрім наглядачів. Ніхто з ними про це не говорив.

Завдяки «гарній поведінці» Андре полегшили умови утримання, і на Сен-Лоран-дю-Мароні він мав привілейований статус. Йому надали невеличку окрему камеру. Якось він, не поділивши щось з іншим каторжником, підступно заманив того до себе в камеру й убив прямо ударом у серце. Був виправданий, бо буцімто вчинив так з метою самооборони. Коли ж каторгу було відмінено, його помилували знову за «добру поведінку».

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в’язнями. Дві геть відмінні категорії: від восьми сотень до тисячі каторжників та дев’ятсот засланих. До каторжників належать ті, що вчинили щось серйозне чи принаймні були звинувачені у вчиненні тяжкого злочину. Сім років примусових робіт – найменш тяжка форма покарання, далі все береться за зростанням аж до довічного. Той, кого помилували від смертної кари, автоматично засуджений на довічне. Заслані – зовсім інша категорія. Досить мати три-сім судимостей, щоб опинитися серед засланих. Слід визнати, що всі вони невиправні злодюжки, і суспільство має від них захищатися. Однак те, що цивілізований народ обирає додаткове покарання засланням, – річ ганебна. Бувають дрібні невиправні злодюжки, які часто попадаються, яких засилають – що в мої часи означало те саме, що пожиттєвий вирок, – і які за все своє злодійське життя не вкрали й десяти тисяч франків. У цьому й полягає найбільше безумство французької цивілізації. Народ не має права мститися чи відкидати надто швидко людей, які завдають суспільству клопоту. Цих людей треба радше лікувати, ніж карати в такий нелюдський спосіб.

Минає сімнадцять днів нашого перебування на Сен-Мартен-де-Ре. Ми знаємо, як називається корабель, що доправить нас на каторгу, – «Ла Мартиньєр». Він забере тисячу вісімсот сімдесят в’язнів. Сьогодні вранці у дворі фортеці збирають вісім-дев’ять сотень каторжників. Близько години ми стоїмо, заповнивши прямокутник подвір’я шеренгами по десять осіб у кожній. Нарешті брама розчиняється, і ми бачимо людей у зовсім інакшому однострої, ніж наша сторожа. Вони добре одягнені, на них однострій військового крою з блакитної тканини. Вони не схожі ні на жандармів, ні на солдатів. У кожного широкий ремінь, на якому висить кобура. З неї виглядає рукоятка зброї. Усього чоловік вісімдесят. На декому відзнаки. Шкіра видублена сонцем, вони різного віку, від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші привітніші від молодших, які зверхньо випинають груди, демонструючи власну значущість. Очільників цих людей супроводжують директор Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі в колоніальному одязі й два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере в руки рупор і підносить до вуст. Ми чекаємо на «Струнко!» – нічого подібного. Він кричить:

– Усім слухати дуже уважно! З цієї миті ви підкоряєтеся органам Міністерства юстиції, що представляють Пенітенціарне управління Французької Ґвіани, адміністративним центром якої є місто Каєнна. Майоре Барро, передаю вам вісімсот шістнадцять присутніх тут в’язнів, ось