Читати книгу - "Небесний народ"

як спогад про щасливу мить.

У такі моменти ангели готові вести людину, відкрити їй очі на вірне і красиве, вказати шлях добра. Дітей вони просто беруть за руку, це можна навіть побачити, якщо готовий до такого. Людина називає це щасливим збігом обставин, коли маленька істота, котру люблять, дивовижним чином залишається цілою і неушкодженою. Але це справа рук невидимого ангела, а не випадку. Поруч з дорослими ангели з’являються в годину болючих рішень, страшного приниження або найбільшого щастя. Божі посланці можуть говорити, і від їхньої мови серце завмирає від страху. Вони можуть так ласкаво втішати, як на це здатні лише небесні створіння. Часто тим, хто зневірився, одним помахом руки херувими відкривають погляд у прекрасне майбутнє або підштовхують, проявляючи зроблені помилки та омани, на вірний шлях, котрий серце могло вже давно обрати. І тоді несподівано все, що відбувається довкола на світі, стає зрозумілим, правильним та доступним, а раніше видавалося похмурим та неправедним. Той, хто здатний повірити у справедливість, навіть зазнавши злої долі, ніколи не потрапить у світ вічної пітьми. В ангелів є свої помічники: спогади та надія. У гармонії цих двох сил б’ється кожне земне серце. У кого починає зникати надія і душа, страждаючи, самотніє, тому вони посилають якомога яскравіші спогади. Херувими несуть душам світло та спокій, а в кінці супроводжують їх у царство Боже. Злиденні та жалюгідні ті часи, коли втрачають віру в ангелів.

— А я от знову в них вірю, — швиденько висловив свою думку Гассан. — Ти дуже гарно сказав. Та чому ж красу не сприймають, а потурають злу?

Ельф ласкаво глянув на співрозмовника:

— Нехай тобі вдасться сьогодні усе, що собі задумав, — від щирого серця промовив він. — Я лечу до людей, прощавай!

— Ти справді зібрався до людей, ельфе? Я їх оминаю десятою дорогою.

— Мене манить до них, — відповів ельф і розпростав крила. — Я просто по-іншому не можу. Але ввечері я повернуся.

З цими словами ельф пурхнув і відлетів. Гассан проводжав його поглядом до тих пір, поки той не перетворився на яскраву цяточку, що невдовзі загубилася вдалині між деревами. «А він усе-таки ангел, — подумав їжак, — просто маленький». Після цього колючий мисливець глибоко задумався, намагаючись розібратися у всьому, що сьогодні з ним трапилося.

Розділ сьомий
БІЙ ГАССАНА З АЛОЮ

Розвиднілося. На гілці липи, що росла над струмком, опустивши гілля мало не у воду, співала берестянка. Пташка вибрала собі чудовий сховок у буйному листі серед гілля. Ніхто з людей так не вміє. Ще б пак, чимало з них ні разу на дерево навіть не вилазили. Усі листочки, з-поміж яких пташка могла непомітно заглядати вниз, були найкрасивішого, що тільки може бути, насиченого зеленого кольору. Сонце залишало на них золоті кружальця, і тому відображення листків у кришталево-блакитній воді струмка було просто чудовим. Проте ще гарнішими здавалися листки, котрі росли над головою маленької пташки: небесне світило пронизувало їх своїми променями, і тому вони виглядали, немов зелене скло з полиском чистого золота.

Не вигадаєш нічого кращого для звучання співу, коли йому допомагають відкрите шатро крони, світло, аромат квітів та теплий подих весняного вітру. Такий спів має акустику приміщення, хоча лунає просто неба, відкритий усьому світові, а водночас — прихований. Дивина, та все, на що багато співаків жаліються, берестянку тільки надихало, тож вона захоплено проспівала майже цілісінький ранок.

Чарівливо і чисто, подібно до того, як спадає вода на самоцвіти, лунала пташина пісня, розносячись променистим лісом. Від неї ніби й сонце почало світити яскравіше. Дерева-велети святково випростовувалися з темного земного долу, а квіти, сповнені гідності, щасливо вклонялися в такт цій мелодії. Усе довкола зробилося настільки прекрасним, що весь світ почав виглядати досконало-повноцінним.

А маленька пташка невтомно виводила:

Жебонить потічок, Несучи хвилі вдаль. І моя так душа, Опустивши печаль, Пориває вперед — До зелених дібров, Де радіє вона, Де повсюди любов. І хоч лепсько мені Серед зелені чар, Та все ж прагну колись Полетіть вище хмар.

Їжак Гассан сидів під папороттю і слухав пташку. Він ніяк не міг примусити себе піти з галявини, де оселився квітковий ельф. Зрештою, треба сказати, йому самому було дивно від такого свого вчинку, бо траплялося щось подібне дуже рідко. Та що там рідко, такий випадок узагалі був першим! Однак місцина тут буяла надзвичайною красою, тож Гассан залишився. Хоч апетит в їжака був величезний, а його поява викликала неабиякий трепет серед мешканців галявини, полювати він міг й у великому лісі. Як на його бистрі ніжки, то не так це було й важко. Отож колючий мисливець подумав собі: «Ну, я би міг, зрештою, і в попас пуститися. Ельфові, мабуть, сподобалося б, проте вже наперед знаю, що довго так не витримаю. Не одного вовка ноги годують, жити буду тут, а полювати деінде».

Над їжаком у гіллі щось зашаруділо. Гассан глянув угору і через зелене опахало листя папороті уздрів вивірку, яка прудко шугонула з гілки на гілку аж на саму землю, залишаючись, очевидно, задля безпеки, недалечко стовбура. Їжак вирішив запитати у неї поради, хоча, загалом, не був особливо високої думки про білок: вони здавалися йому занадто вже верткими. Як тільки Гассан виступив із заростів, білка миттєво перестрибнула на інший берег струмка.

— Та грім би вас побив, от опудало опасисте! І то треба так налякати? — ледве прохрипіла білочка від переляку. — Підійдіть сюди і послухайте, як у мене від ляку тріпоче серце. Та ні, залишайтеся краще на місці, дикобраз злощасний.