Читати книгу - "Зневажаючи закон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Було близько дев'ятої вечора. Ядвіга Марушова знову чергувала в лікарні, Гося спала міцним сном, а професор поринув у коректуру статті для наукового журналу. Час від часу він сягав то по склянку з чаєм, то по сигарету, задоволений, що дружини немає вдома, бо безумовно відібрала б сигарети і замкнула десь до наступного дня. Кілька пачок він, зрозуміло, приховав на антресолях, але тоді довелося б чекати, поки Ядвіга засне. На жаль, сои у дружини був аж надто легкий, вона прокидалася від запаху диму, навіть коли професор палив у кухні або в ванній кімнаті. Ядвіга дбала про його здоров'я, готувала салати, які йому остобісіли, приносила з аптеки вітаміни — доводилося ковтати по кілька таблеток нараз, щоб швидше скінчилися.
Й усе ж таки вони дуже кохали одне одного. Ось і зараз, затягуючись сигаретою, професор подумав про це, оскільки його трохи гризло сумління. Він раптом відчув, як важко було б жити без Ядвіги. Маруш потребував її присутності, її турбот, навіть буркотіння, яке, зрештою, пускав повз вуха. Відклавши гранки, професор поринув у приємні спогади, коли в двері подзвонили.
«У такий пізній час?» — здивувався він. Невже якийсь гість? Ні, це, мабуть, хтось помилився дверима, в коридорі завжди було поночі, бо будинкоуправління перестало вкручувати лампочки. У магазинах лампочок теж не було, а на базарі правили потрійну ціну.
Професор підвівся, причинив двері кімнати, де спала Гося, й почалапав до передпокою. Визирнувши у вічко, він, проте, нікого не побачив.
— Хто там? — сторожко запитав він.
— З лікарні, — відповів глухий, застуджений голос — Я приніс листа від вашої дружини.
— Листа? — здивувався Маруш. — Хіба вона не могла зателефонувати?
— Це вже не моє діло, — буркнув посланець. — Мабуть, не могла.
Професор рантом злякався, чи не трапилось із дружиною нещастя. Він поспіхом відчинив — і скрикнув од невимовного жаху. В слабенькому світлі біліло потворне обличчя, на якому чорніли тільки щілини очей та рота. Сильний удар по голові, потім ще один. Професор упав, перекидаючи столика, що за нього намагався вхопитись. А потім уже була лише темрява, віддалені дзвони — і тиша.
З цієї чорної безодні він повертався дуже повільно, наче ледве тяг ноги. Поруч із ним хтось говорив, хтось намагався влити йому в рот гірку рідину, але марно. Потім укол в руку — і знову морок і тиша…
Згодом, відчувши на чолі доторк, професор опритомнів і впізнав рідні, добрі долоні.
— Ядзю… — заспокоєно промимрив він. Коли дружина поруч, то все буде гаразд.
— Спи, — почув він шепіт жінки й відчув неясне занепокоєння, спочатку навіть підсвідоме, а потім спитав:
— Де Гося?
— Жива й здорова. Завтра прийде до тебе, спи.
Через два дні професор ще перебував у лікарні, але вже підводився й походжав, хоча й з певним зусиллям. Той удар по голові забив йому памороки, але струсу мозку не викликав, хоч цього найбільше й побоювалася Ядвіга та її колеги. А тепер вони заспокоїлися й навіть дозволили офіцерові міліції відвідати професора, тільки застерегли, щоб розмова була короткою і не нервувала хворого.
Сам же професор Маруш розмовляв з капітаном Кренглевським досить охоче, гадаючи, що розслідування допоможе знайти злочинця. Зникли не лише двадцять тисяч доларів, наївно сховані в шафі під білизною, але й коштовності дружини, що були родинною реліквією: масивні обручки з червоного золота, брошка із смарагдом, а також перстень з двома діамантами й чудовою перлиною посередині.
Розмовляли в стоматологічному кабінеті, куди їх завела пані Ядвіга. Капітан почастував професора сигаретою; Маруш сторожко озирнувся на двері й пожадливо запалив. Потім він розповів про все, що трапилося, хоча, власне кажучи, особливо й не було чого розповідати: розмова через двері з удаваним посланцем, потім мить — ну, зо дві секунди, — коли він побачив страхітливе біле обличчя з вузенькими шпаринками для рота й очей… А потім сильний удар по голові. Та й годі. Від Ядвіги, коли та вже вирішила, що стан його здоров'я це дозволяє, він дізнався більше. До лікарні зателефонувала сусідка з верхнього поверху, яка, повертаючись додому, помітила прочинені двері в квартиру Марушів. Здивована незвичайною тишею, вона ввійшла. Професор лежав у передпокої непритомний, з великою ґулею на голові, але сусідка не помітила слідів пограбування. Злочинець діяв уміло. Щоправда, відшукати здобич було неважко: долари лежали у шафі під білизною, коштовності — в коробочці під дзеркалом.
Капітан слухав. Досі він не знав лише найпершої й найкоротшої частини цієї пригоди, про все інше йому вже було відомо з розповіді сусідки, дружини професора, а також з огляду квартири.
— Страхітливе обличчя — це маска, — сказав він. — Тим-то й здавалося, що в грабіжника глухий, застуджений голос. А чи не встигли ви помітити чогось іншого? Якихось деталей одягу, взуття?
Маруш покрутив головою. На взуття він не дивився, вбрання просто не встиг запам'ятати, бо все відбулось блискавично.
— Який на зріст був той чоловік?
— Десь як я, досить високий.
— Тримав щось у руках?
— Ну звісно! — вигукнув Маруш. — Адже тим «чимось» він мене й хряснув! Але що воно таке — не бачив. Може, ломик або пістолет.
Веселі очі Кренглевського заблищали.
— Втішайтеся, професоре, що то був не ломик, і не пістолет. Найвірогідніше — панчоха з піском. Давній злодійський спосіб, зараз його вже майже не застосовують.
— Панчоха?! — Професор був прикро вражений, він лише знизав плечима. — Ви знайшли якісь сліди у квартирі?
— Відверто кажучи, жодних, — ухильно відповів офіцер. — Хто знав, що ви отримали нагороду в доларах?
— Багато хто. Я не робив з цього таємниці, навпаки, пишався відзнакою. Знали мої колеги з інституту, брат, його дружина… ну й ще, мабуть, дехто з родичів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зневажаючи закон», після закриття браузера.