Читати книгу - "Ліки від страху"

— Статтю? Чи книжку?

— Ні, це, звичайно, не стаття, навіть не книжка. Я б хотів написати про себе, свою особистість у джазі — потік відчуттів, образів, думок, той світ, який мені відкриває музика.

— А самі ви граєте?

— Ні, моє покликання — слухати. Слухати і відчувати.

Їй-богу, він збив мене з пантелику. Ми живемо усталеними уявленнями, і раптове відхилення од них позбавлює нас упевненості в істині. Я дивився на нього майже з благоговінням, бо одне з найтвердіших моїх переконань полягає в тому, що людина мусить приховувати свої паразитичні нахили. Й досі мені не доводилося зустрічатись із таким розгнуздано-відвертим виявом споживацтва, піднесеного в ранг життєвої програми, такої щирої еманації захребетництва. Просто-таки король, його дармоїдська величність!

— Вам це не дуже зрозуміло? — запобігливо спитав Борис.

— Так, не зовсім, — кивнув я. — Буду вам вдячний, якщо ви мені поясните конкретніше.

— Будь ласка. — Борис запалив сигарету, всівся зручніше в кріслі. — Ми живемо в дуже багатому світі. Матеріально багатому. Й жодної потреби в тому, щоб неодмінно всі виробляли матеріальні цінності, не існує. Люди женуться за технічним розвитком, а цс не більш серйозно, ніж спроби кицьки вхопити свого власного хвоста. Людина позаздрила птахові — має собі на голову стратегічного бомбардувальника. Захотіла думати й лічити швидше — будь ласка: бомбардувальника наводить на ціль електронна машина. Мріяла бачити крізь імлу — радар забезпечує точність влучення. Можна говорити про Ейнштейна й атомну бомбу, але простіше сказати: людям бракує духовного життя, а вони мріють про «Запорожця».

— А як у вас із духовним життям? — терпляче запитав я.

— О, з цим у мене все гаразд, — спокійно запевнив мене Чебаков. — Ось мої друзі, мої емоційні наставники…

Він узяв з полиці кілька платівок, простягнув мені На кольоровому крейдяному конверті був майстерно сфотографований музикант — молодий негр сидить у відомій позі Рамзеса, на колінах гітара, очі заплющені.

— Це Джіммі Хендрікс, великий музикант. Бачите зеленкуватий дим навколо голови, як німб? Знак, що він скоро вмре. Вони ж усі здорово «підкурюють»…

— І що, вмер?

— Так, він отруївся наркотиками у Моніки Донеман. Це був тоді жахливий скандал у ФРН. Ах, який божественний гітарист! Безперечно, перша в світі соло-гітара. Хендрікс видресирував її, як живе звірятко, — вона говорити вміла. Він, коли грав, по просто перебирав струни — він свою гітару бив, пестив, щипав, гладив…

— Хіба ви бачили, як він грає?

Чебаков усміхнувся:

— Навіщо мені бачити, я чув. І відчував. — Він показав на інші платівки: — Це концерт Джанніс Джоплін «Болл ін чейн», це — Френк Заппа, це — Бібі Кінг, це — Джордж Харрісон та Ерік Клаптон, це — Пінк Флойд, це — програми «голлівудлівс» — Кеннета Хіта… Хочете послухати? — несподівано запропонував він.

— Та ні, спасибі, у мене, мабуть, для такої серйозної справи немає покликання, а найголовніше — часу. У мене помітні перебої з духовним життям, бо мені виплачують зарплату, на жаль, не за потік відчуттів, образів і думок, які можуть мені відкритися в джазі. Отож хотів би запитати…

— Весь до ваших послуг!

— Скільки коштує у фарцовщика така ось платівка?

Борис чарівно усміхнувся:

— Диск зачовганий чи новий?

— Новий.

— Від ста до двохсот рубликів.

Це він точно сказав, адже я й без нього знаю ціни: немало мені довелося морочитися зі справами фарцовщиків.

— Оце дивлюся на ваш стереофонік, ікони, на ваші диски й на вас самого, Чебаков, і вимальовується в моїх очах образ молодика, що увесь такий собі розкльошено-приталений, у сорочці «суперральф» — комір на чотири удари, в джинсовому костюмі, та не в якомусь там «запальному», а у справжнісінькому фірмовому «вранглері», із золотими «зіпами».

— «Левіс-коттон», — спокійно поправив мене Чебаков. — Можете додати ще вайтові траузери із засувалами[2].

— Ну, «левіс-коттон», не будемо дріб'язковими. Й сам ви такий відсторонений од нашої нікчемної людської марноти, весь у високому духовному житті, що мене мимоволі заздрість гризе: адже мені завжди хотілося бути схожим на таких чудових людей. Та от шкребеться в мені одне паскудненьке запитаннячко й усе це розпрекрасне відчуття псує…

— На які, мовляв, кошти? — усміхнувся Борис.

— Ага! Абсолютно точно! Ви вже допоможіть мені, а то піду я од вас, не запитавши через свою сором'язливість, і з'ясується, що я своє щастя проґавив — міг би й сам у «вранглер» одягнутися й диски за дві сотні купувати. А то ж просто біда — у мене зарплата більша вашої, а платівки тільки з Івом Монтаном купую.

— Звичайно, навчу, — охоче погодився Чебаков. — Щоб розбагатіти, слід завжди пам'ятати три речі. Перше — ощадливість. Друге — ощадливість до заощадженого. Третє — ощадливість до ощадливо заощадженого. От і все.

Молодець парубійко! Нахаба. Зухвалий. Напевне, йому вдалося урвати жирний шмат, він на якийсь час «зав'язав», і нахабність його — від усвідомлення хвилинної безпеки. Ну й, звичайно, він від природи базіка: є такі чоловіки-красномовці, для яких мовчання — мука, і навіть ризикуючи головою, він не може утриматися від блазенського патякання.

— … а коли людина живе красиво, в чесному достатку, то в очах інших цей достаток відразу троїться. Як ото казав наш колишній дільничний Поздняков, «живеш не на зарплатню»!

— А чому «колишній»? — швидко спитав я.

Чебаков затримався з відповіддю лише на мить, але я відчув цю мить, як ледь помітну склейку на магнітофонній стрічці.

— Та щось не видно його давно. То до мене через день чвалав, а то вже другий тиждень не видно…

Ні, якщо він і знає щось про пригоду з Поздняковим, то однаково зараз не скаже. Його можна притиснути, коли є на нього якісь «компромати», — тоді, викручуючись, він знову почне базікати й неодмінно на чомусь обмовиться. А так не скаже. І дідько з ним! Паразит — одне слово.