Читати книгу - "Діти підземелля"

– Я зовсім не суддя. Я – Вася.

– Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суддею – не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я – Тибурцій, а він – Валек. Я – жебрак, і він – жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, – ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!

– Не судитиму Валека, – заперечив я похмуро. – Неправда!

– Він не судитиме, – насупилася і Маруся, переконливо відхиляючи від мене жахливу підозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.

– Ну, цього ти наперед не кажи, – сказала чудна людина, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла з дорослим. – Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде своєю стежкою, і хто знає… може, це й добре, що твоя стежка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати в грудях шматочок людського серця, ніж холодний камінь, – розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в обличчя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися в мої.

– Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий… Тому скажу тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його, то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом, – то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім пузом, а втім, – сказав він, різко змінюючи тон, – запам'ятай добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч птиці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це ти, сподіваюся, зрозумів?

– Я не скажу нікому… я… Можна мені знову прийти?

– Приходь, дозволяю… Але з умовою… Я вже сказав тобі відносно окосту. Пам'ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом на довгій лаві, що стояла біля стінки.

– Візьми он там, – показав він Валекові на великий кошик, який він, увійшовши, залишив біля порога, – та розведи вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього лякала мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підземелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева, уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгодини у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий столик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса. Тибурцій підвівся.

– Готово? – сказав він. – Ну й прекрасно. Сідай, малий, з нами – ти заробив свій обід… Пане вчителю, – гукнув він потім, звертаючись до "професора", – кидай голку, сідай до столу!

– Зараз, – вимовив тихим голосом "професор", здивувавши мене цією свідомою відповіддю.

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в підземеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жадністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них небаченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмальцьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись, очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звертався до "професора" із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схиливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду кивком голови і тихим мимренням.

– Ось як небагато треба людині, – казав Тибурцій, – чи не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подякувати богові та клеванському ксьондзові…

– Ага, ага! – підтакував "професор".

– Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут клеванський ксьондз, – адже я тебе знаю. А проте, коли б не було клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще дечого.

– Це вам дав клеванський ксьондз? – спитав я, згадавши раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у батька.

– У цього малого допитливий розум, – вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до "професора". – Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і навіть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще раз запитав: