Читати книгу - "Діти підземелля"

дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Розділ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН ТИБУРЦІЙ

– Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, – так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

– Ні, я… я завжди ходитиму до вас, – відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.

– Ну що? А де ж ваші? – спитав я. – Все ще не повернулись?

– Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.

– Давайте грати в піжмурки, – запропонував я.

Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.

– Це ще що, га? – суворо питав він, дивлячись на Валека. – Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…

– Пустіть мене! – сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

– Відповідай! – звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

– Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?

– Пусти! – вимовив я уперто. – Зараз же відпусти! – І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.

– Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я – Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.

– Не бійся, Васю, не бійся! – підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. – Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний оцупок, поставив мене між колін.

– І як це ти сюди потрапив? – продовжував він допитувати. – Чи давно?.. Кажи ти! – звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.

– Давно, – відповів той.

– А як давно?

– Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.

– Ого, шість днів! – промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. – Шість днів – багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?

– Нікому.

– Правда?

– Нікому, – повторив я.

– Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній "вуличник", хоча й "суддя"… А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому відповів сердито: