Читати книгу - "Дім з вітражем"

а Амнеріс починає переживати хвилини тріумфу, сталося дещо неочікуване. Голова перед самим Миколою, на яку він доти не звертав уваги, оскільки вона не видавалася з маси інших, хилитнулася спершу вправо, потім вліво, а тоді зсунулася вниз. Над чоловіком схилилися дві сусідки, одна з них закричала:

— Лікаря!

Микола кинувся до Нилівни, яка увімкнула світло в залі, голос Маріанни задрижав, вона раптом видала дві фальшиві ноти — і замовкла. Оркестр іще трохи грав, ніби ніде нічого, а тоді теж затих. Серед глядачів знайшовся лікар. Після недовгого огляду він попросив Миколу допомогти винести тіло на коридор. Завіса Семирадського з’їхала вниз до половини. Залом прошелестіло:

— Розрив аневризми аорти.

У слабо освітленому фойє Микола знайшов телефон, набрав 03 і викликав швидку. Штивне тіло в погано допасованому костюмі лежало, ціпеніючи, біля парадних сходів, над ним чатувала Нилівна: вона відганяла роззяв. Микола не міг відвести погляду від окулярів у роговій оправі, з одного боку підв’язаних шнурочком, — вони навскіс перетинали обличчя з заплющеними очима. Легко було здогадатися, що власнику окуляри вже ніколи не знадобляться.

Микола із лікарем вийшли надвір, не вдягнувши плащів, обоє витягли сигарети і сірники. Мжичило, під каштанами здригалося світло мудровано-вишуканих ліхтарів, людей майже не було.

— Може, його чимось прикрити?

Лікар, худорлявий чоловік із сивими вусами, якось аж надто життєрадісно махнув рукою.

— Я б також хотів так легко померти, щоби раз-два! — зізнався він, зітхнувши.

— Він мені не здався старим, — зауважив Микола.

— П’ятдесят шість років, — відповів лікар і показав паспорт померлого. — На щастя, він мав його при собі.

«Двадцять вісім плюс двадцять вісім дорівнює п’ятдесят шість — я точнісінько на середині життя», — подумав Микола, перегортаючи паспорт Андрія Андрійовича Фетисова. Ця несподівана арифметика переслідувала його до самого кінця того довгого і сповненого подій вечора.

Вистава тривала далі, Микола з лікарем встигли багато про що переговорити і добряче змерзли, а швидкої так і не було. Вона з’явилася за мить до того, як площу перед театром заполонили глядачі. Люди сміялися, розмовляли, палили і спльовували, все як завжди, — й ніщо не вказувало на те, що хтось іще пам’ятав про смерть на «Аїді». Судячи з усього, Фетисов прийшов послухати «Аїду» сам.

Довівши до завершення свою місію, Микола повернувся в театр. Перекинувся двома словами з Нилівною, кинув оком на порожнє місце коло парадних сходів і зійшов униз, у гримерну. Ще в коридорі він знав, у які саме двері треба постукати: голос відбивався від стін і вказував йому дорогу.

— Я страшенно перелякалася! Сфальшувала! — бідкалася Маріанна, сидячи перед трельяжем; розстібнута брудно-зелена сукня, що лежала поверх тюбиків із косметикою, нагадувала розверсті нутрощі випатраної форелі. Якась жінка, певно, гримерка, допомагала Маріанні привести до ладу волосся. Не так давно історію цієї сукні перетер язиками цілий театр: нову постановку «Аїди», як і будь-яку радянську виставу, перед прем’єрою мала схвалити комісія, що складалася з широкого кола різномастого партійного бабства. Комісія дошукувалася прихованих випадів проти режиму та інших проявів інакодумства. Цього разу баби в’їлися на сукню Амнеріс: згідно із задумом режисера, вона була блакитна, як Середземне море, і золота, як прикраси стародавніх єгиптянок. Підозріла колористика! Кожен мусив узяти собі до тями, що в цьому місці й у такому одязі не мала права з’явитися навіть справжня фараонова донька.

— Вибачте, — промовив Микола. Він стояв у проході й не зачиняв за собою дверей. Досі він особисто розмовляв з Маріанною тільки раз — освітлювач познайомив їх у буфеті. «Чарівна жінка, холодна сучка», — попередив він Миколу, коли вони наближалися до її столика.

— Ви, здається, допомагали при всьому тому жахітті, — вона знизила голос, обернула крісло і простягнула до нього обидві руки. Микола відчув театральність цього жесту, але ні миті не вагаючись підійшов і відповів на нього, мало того — притис обидві її зимні долоні до своїх грудей. Гримерка зникла.

Пальці Маріанни виявилися несподівано вправними — врешті-решт саме вона відкоркувала токайське. Намагаючись розкоркувати пляшку, Маріанна та Микола спробували кулькову ручку, стамеску, викрутку і різні ключі — врешті-решт переміг її ключ, короткий і міцний ключ від брами; він мав нетиповий овальний кінчик і допоміг пропхати корок усередину пляшки, не роздробивши його при цьому. Вони сиділи в кафешці театру імені Заньковецької і відкорковували вино під столом — дія відбувалася в похмурі роки горбачовської антиалкогольної кампанії — а їхні пальці раз у раз стикалися. Вони замовили собі так звані коктейлі — виноградний сік із кулькою розтопленого морозива. У залі нікого, окрім них, не було, звуковим тлом слугували шлягери Алли Пугачової, з-за стійки за ними спостерігала з-під напівприкритих пияцьких повік товстезна тітка-«бабштаб» у білому чепчику, прикріпленому до волосся шпильками-невидимками. Байдуже — Маріанні залежало на тому, аби якнайшвидше забратися геть із Оперного та зробити щось, що допомогло би їй опанувати себе після тої смерті в глядацькому залі.

Вона безперервно говорила. Про сьогоднішню подію і про постановки «Аїди» в інших театрах, про тяжкі пережиття Нилівни під час війни і про шум річки Полтви, який чутно в деяких закапелках Оперного, а Миколі відкривалося, що кожна з тем, які вона зачіпала з незмінним запалом, впливала на нього так само, як і її спів, — і це було наче Христове звернення до Лазаря. Незнані досі вібрації пробігали по його карку і, розходячись у різні боки, пробуджували до життя різноманітні фрагменти його тіла: він раптом усвідомлював, що має кісточки і пальці на ногах, легені й ребра, борлак і виличні кістки, зап’ястя і сонячне сплетіння. Тепло проходило тулубом вгору і вниз, ніби хтось обплутав це тіло сіткою із сонячних променів, він лише непокоївся, чи під пахвами не проступили вогкі плями, і доливав під столом токайське — у келихи зі слідами «коктейлів». Остання тема, себто зв’язок між Оперним і Полтвою, особливо інтригувала Маріанну.

— Це абсолютно точно: оркестранти чують ріку, — казала вона, — а я не можу перестати про це думати.

Микола непевною ходою підійшов до бару, попросив склянку і налив токайського бабі в чепчику. Та вдячно крекнула, випила одним ковтком, як горілку, вимкнула Пугачову і зникла десь у підсобці.