Читати книгу - "Дім з вітражем"

— Я уявив собі, як Андрія Андрійовича і ті його мертві окуляри перевозить через Полтву Харон із обличчям Нилівни, — кинув він, повернувшись до Маріанни.

Її світле хвилясте волосся утворювало на голові зачіску куди тріумфальнішу, ніж будь-яка діадема, а її чоло ціле було зоране зморшками. «Це й не дивно — при такій інтенсивній міміці», — подумалося йому. «Амфора, — подумалося йому крім того. — Вона амфора, повна невідомої рідини, а я чомусь аж гину від спраги».

Не було жодної раціональної причини, чому вони не допили пляшку в кав’ярні, а намагалися перенести її в сумці у вертикальному положенні — властиво, намагався він, а вона лише час від часу зачіпала її рукою без рукавички; вони разом розмірковували про долю ув’язненого в пляшці корка — не було на світі такої сили, яка могла б його звідти видобути, не розбивши скла. Вони йшли у невизначеному напрямку, з невимушеністю давніх коханців торкалися одне одного рукавами плащів і жартували з приводу раптових смертей у театрі.

— Ти спустишся зі мною в підземелля Оперного? — запитала Маріанна, коли вони всілися на вологій лавочці в парку Костюшка.

— Чесне піонерське, — відповів Микола, вийняв токайське і зробив ковток. Тут кущі поблизу заворушилися, з них вибрели двоє чоловіків, а Маріанна заверещала на півпарку.

— Народные дружинники, — сказали чоловіки і показали посвідчення. — Не треба кричати, шановна громадянко. Документи, будь ласка.

Вона відразу зрозуміла, що їй світить: споживання алкогольних напоїв у парку — штраф, повідомлення на місце роботи, а там скликані з цієї нагоди збори, партійні та профспілкові. За порушення антиалкогольної заборони Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу — догана з занесенням до особової справи і позбавлення «тринадцятої зарплати».

«Весь театр кинеться пліткувати про мій вечір із молодим сценографом», — подумала вона за якусь мить.

А Микола остовпіло вдивлявся в посвідчення дружинника — з нього випливало, що того також звали Андрій Андрійович.

— Товаришу! — крикнула Маріанна. — Ви коли-небудь були закохані? Так, щоби потіти серед зими, так, щоб усе тіло жило — і аж боліло від життя, а горло щоби співало арії?

— Ні, — відповів дружинник, а його тон свідчив про те, що він вагається.

— Я кохаю цього чоловіка. Понад усе на світі. Сьогодні я це зрозуміла. І ми з ним хотіли це відзначити. Щоби довести це вам, зараз я для вас заспіваю.

Маріанна встала і почала стиха наспівувати «Подмосковные вечера».

Той, котрий показував посвідчення, стояв тепер поряд із нею і слухав, а другий тим часом балакав про щось із Миколою. Маріанна так ніколи і не довідалася, про що вони говорили, та чи часом охоронець громадського порядку не був у той момент підкуплений шляхом, назвімо це так, неофіційної передачі з рук у руки якось симпатичної банкноти, наприклад, червінця.

Останньою зупинкою того вечора виявився під’їзд будинку, де мешкала Маріанна. Втомлені, вони стояли в пітьмі на першому поверсі: лампочка на сходовій клітці якраз була перегоріла.

— З любов’ю ти все ж таки переборщила, — тихо сказав Микола. Він був розчарований і неприємно вражений подією в парку. Микола вимріяв собі все це зовсім інакше — що розкаже, як знайшов коробочки на горищі будинку на Толстого, що поцілує її. Його пройняв холод, і він відчував, як із холодом ослабло ціле його тіло.

У відповідь Маріанна розсміялася, та так голосно, що підлога за дверима квартири, біля яких вони стояли, зарипіла: хтось підійшов до вічка.

— Музика зворушує мене понад усе. Мені це дивно, бо я холодного темпераменту і маю нерви міцні, як повіддя, — вона витримала паузу, а тоді додала:

— Це була цитата, з листів Соломії Крушельницької. Ти читав?

Микола мовчав.

— Повертаючись до вітража. Невідомо ні хто його створив, ні коли. Абсолютна загадка, яких у цьому місті багато. Не маю уявлення, де можна шукати відомості про нього. Я ще ніколи і нікому не показувала його в темряві. Ти не вважаєш це відзнакою для себе і для свого таланту? — радше ствердила, ніж запитала вона, після чого притулила свої губи до його губів. Під час цього поцілунку їхні вуста залишалися зімкнутими. Тоді вона взяла його долоню і приклала до скла.

— Тут зображені чотири стихії. Починаючи згори: повітря, земля, вода і вогонь. Ти зараз тримаєш руку на вогні. Це єдина частина, яка не збереглася.

Вітраж на дотик був крижаним, і Микола швидко забрав руку: йому раптом здалося, що вона примерзне до скла, якщо йому доведеться залишитися в під’їзді довше. Він вийшов не прощаючись — і швидко повернув на Академічну.

Вулицю, яка починалася відразу за рогом нашого будинку, ми називали Академічною, хоча на табличках фігурувала інша назва: проспект Тараса Шевченка. На ній були три кінотеатри, багато крамниць і алейка високих тополь посередині — на тому місці, де колись текла Полтва. Раз на декілька днів ми з Абою теж посувалися за її течією, на жаль, надто повільно, раз у раз нам доводилося кидати кітву в якомусь порту, чи то пак — магазині, якраз у цьому і полягало ходіння за покупками, таке мені ненависне.

Вулиця Академічна починалася на площі, де сто років тому стояв фотель польського драматурга Александра Фредра, і в ньому тоді сидів він сам, але в роки наших з Абою проходів не було вже ані фотеля, ані нікого, хто б у ньому сидів, тільки голуби гойдалися на важких ланцюгах, що обгороджували площу; кожна ланка закінчувалася кам’яною кулькою зі шпичаками. «Гонка озброєнь», — ось що завжди спадало мені на думку, коли я на них дивилася.

Вулиця Академічна — це був іще й будинок на розі, а в ньому — кінотеатр імені революціонера Миколи Щорса, поруч стояв автомат із газ-водою, в який треба було опустити монету, і тоді з його верхньої частини в гранчастий стакан із товстого скла починала текти рідина, а коли її випивалося, стакан треба було перевернути догори дном і сполоскати у фонтанчику, що бризкав струменем