Читати книгу - "Дім з вітражем"

Наступного дня він прийшов у кедах і спортивному костюмі, з великої сумки витягнув ганчірки і відро. Подзвонив у наші двері.

— Можна попросити води?

Я відвела його до ванної та назад, залишила двері до квартири прочиненими, спостерігала, як він збив піну у відрі й почав мити вітраж. У нього була довга жердина, якою він діставав навіть до найнедоступніших фрагментів. Знаю, що цього разу вже Люба спостерігала за ним у вічко.

Я стояла на порозі, коли він шурував білі та бузкові хмари і вершечки гір. Присіла на сходах, коли мильні ріки злилися з блакиттю озера. Підійшла до поручнів, коли виявилося, що гостроверхі дахи розкиданих по схилах хатинок мають світло-жовтий відтінок, а ніякий не смарагдовий, як я завжди думала. Тримала відро, коли довгі пальці чоловіка почали зчищати бруд, що заліг між коренями коричневого дерева. Вони були однакові на зріст, він і скляний дуб, вони змагалися, як два колоси, боролися, хто кому більше заступить сонце, яке несподівано залило сходову клітку, а ще я подумала про те, що в цій брамі дуже придався б якийсь невеликий, але з добрим звуком орган. Прозорі скельця навпроти Любиних дверей я вимила сама, намагаючись жодним рухом не зрадити того факту, що я ще ні разу в житті не вимила ні єдиного вікна.

— Цікаво, що відчувають люди, які стирають пил із «Пієти» Мікеланджело? — запитала я його трохи згодом, коли він зайшов на чай. Аби не було вдома, Прабабка сховалася в себе.

— Давно я тут не був, нічого не змінилося, — дещо не до ладу відповів він.

У волоссі, яке плавно стікало йому на плечі, поблискувала сивина. У лівому вусі зблискувала малесенька сережка — надзвичайна екстравагантність, як на ті часи.

— Я почуваюся зараз так, ніби хтось вимив вітрове скло машини, в якій я їду.

— А я — ніби хтось відмотав час назад, — усміхнувся він, розглядаючи Мамину колекцію найкращих світових опер. — Колись я поприносив сюди більшість цих платівок.

Невдовзі ми повернулися на сходову клітку, щоби насолодитися відновленими кольорами.

— Я шукав усюди, у Львові й за кордоном, але цей віраж неповторний. Де-не-де трапляються невеликі вітражні віконця, але ж не одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. А тут саме будинок був пристосований до вітража, а не вітраж до нього.

Я затремтіла: мені завжди хотілося дізнатися на тему вітража хоч щось.

— Якщо йдеться про кольори, — вів далі він, — то я нарахував сімдесят два. У середньовіччі використовували десять. Це чистий імпресіонізм. На жаль, автор невідомий, — він трохи підвищив голос, бо я стояла на проліт вище за нього. — У краківській фабриці Желенських, де до війни виготовили більшість львівських вітражів, про нього нічого не знають.

— Земля, вода, небо — зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини — підземелля — невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж — алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами.

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, та він не відповів. Забрав щітку, відро і пішов геть, не попрощавшись. Я повернулася додому і занотувала все, що почула.

Пізніше, коли між нами вже багато чого сталося, Микола піддався на мої прохання і розповів про свій перший вечір із Мамою. Не про те, коли він вперше її побачив, а про те, як зрозумів, що кохає її. Це сталося ранньою весною вісімдесят шостого року, на «Аїді»; тоді під час вистави в залі померла людина.

Для Миколи це був уже не перший вечір, коли він під тим чи іншим претекстом після роботи йшов до театру на виставу.

Зі старою шкіряною сумкою в руках, в останні хвилини перед підняттям завіси, він опинився в ущерть повному залі, по дорозі поцілувавши в руку Нилівну, літню вже білетерку в синьому жакеті з лацканами, чия висока зачіска і шляхетний профіль віщували появу — зовсім невдовзі, на сцені — паланкіна з пообшмульгуваним, обдертим сфінксом. Микола видивився для себе місце в третьому ряду; той чоловік сидів у другому.

Того вечора Микола вперше сам собі зізнався, що голос Маріанни справляє на нього особливе враження. Йому здавалося, що голос цей відчиняє десь далеко в ньому, десь глибоко всередині дверцята, про існування яких йому давно вже не пам’яталось. За ними знаходилися Карпати, Гребенне — рідне село його матері, пастух у гумаках, піняве молоко просто від корови, а передусім — гойдалка, завелика для тої дитини, якою він тоді був. Коли Микола розгойдував її аж понад гори, зникали час і думки, зате вивільнялося усвідомлення, що він є, що існує, — чиста онтологічна есенція, яку ні тоді, ні тепер він не був би спроможний назвати словами. У дорослому віці він знову відчував це щоразу, коли слухав мецо-сопрано Маріанни. Тож коли зазвучали перші звуки «Аїди», очі його душі побачили дійсність пожадану і далеку, хоч у той самий час очі тіла з заповзятістю професіонала нотували театральні реалії: огріхи старомодної сценографії, анахронізм костюмів, а особливо — бридоту сукні Амнеріс (він знав, що відповідальність за її брудно-зелений відтінок мусила б узяти на себе комуністична партія).

У моменти, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем — такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби — альти. Дно річки закривали баси — важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними. Чекаючи на чергову появу Амнеріс, Микола згадав про вміст своєї сумки — там лежала пляшка сухого токайського, яку він перед виставою отримав від когось у подарунок.

Наприкінці другого акту, коли фараон віддає руку доньки Радамесові,