Читати книгу - "На нові землі"

Леви побачили, як вдалині тікали принадні табуни, і зупинились. Їх могутній рев лунав над річкою і сіяв тремтіння по степу; жах котився серед пальмових зарослів, очеретів, баніанів, по затоках і косах аж до гирла притоки. У вітті шалено реготали мавпи.

Виявивши свій гнів, хижаки пішли далі. Леви вдихали легенький вітрець, левиці ж, більш нетерплячі, принюхувались до землі. Одна з них зачула людей. Вона поповзла на череві до притулку, наполовину схована у високій траві, дві інші приєдналися до неї. Леви стояли на місці.

Аун слідкував за хижаками.

Кожен з них був у декілька разів дужчий за людину, їхні пазури були гостріші, ніж дротики, ікла страшніші за списи. Аун відчув своє слабосилля і жах самотності. Він шкодував, що покинув рівнини, де люди орди перемагали своєю кількістю.

Зур підвів голову. Біль і жах полонили його поранені груди, розпач охопив його: він не міг битися.

Перша левиця була вже близько. Вона погано бачила дивних звірів, схованих за ліанами, і хитро кружляла навколо притулку. Син Тура вже не боявся, що вона була так близько. Кров воїнів, яким доводиться інколи вмирати під пазурами, клекотіла в його жилах, його очі палали, як і очі левиць, і він, замірившись сокирою, з презирством щосили вигукнув:

— Аун випустить левам кишки!

Але Зур сказав йому:

— Хай син Тура постережеться! Коли тече кров лева, він вже не боїться смерті... Треба бити по ніздрях, вигукуючи бойовий клич!

Аун відчув мудрість ва, що знав більше, ніж Гун Сухі Кості. Хитрість пригасила вогонь в його очах...

Левиця зупинилась, силкуючись побачити істоту, що мала такий загрозливий голос. Ревнув один лев, потім другий. Аун відповів їм вигуком страшної сили. Всі звірі оточили ліанову хатину. Вони знали силу своїх пазурів і своєї численності, проте не починали нападу, бо здобич не боялась їх і знаходилась у схованці.

Наймолодша левиця спробувала знищити перепону. Вона підійшла зовсім близько, понюхала і дряпнула пазурами. Ліана прогнулась, але не порвалася. Одразу ж тупий кінець списа сильно вдарив левицю по ніздрях. Вона відскочила назад, люто нявкнувши від болю. Решта з тривожним здивуванням поглядала на неї. Якусь хвилину п’ятеро левів стояли нерухомо і, здавалося, не звертали уваги на людей. Аж ось один з самців ревнув, підскочив і всією вагою тіла звалився на ліановий дах. Плетиво низько прогнулось.

Аун присів. Він почекав, поки можна буде влучити у морду, а потім три рази підряд ударив по ніздрях. Оскаженівши від болю, звір немов сліпий покотився з даху, впав на землю і поповз геть.

Син Тура кинув погрозливо навздогін:

— Якщо лев ще раз плигне людям на голову, Аун виколе йому очі!

Та леви завагались. Завагалися й ті, що не нападали Сховані звірі стали для них загадковими й страшними. Ні засобами захисту, ні голосом вони не нагадували здобичі, на яку леви очікують у засідках чи нападають біля водопою. Навіть удари цих звірів дивні і викликають нестерпний біль.

Леви боялись підійти до притулку, але цупка злість тримала їх у засідці. Причаївшись у високій траві, в тіні баніана, вони чекали з байдужим і страшним терпінням. Інколи один чи другий ішов напитися до річки. На великій відстані почали вже з’являтись травоїдні.

Скрізь було повно птахів. Біля заток вимальовувались попелясті ібіси з чорними головами; на острівцях смішно витанцьовували марабу, поринав у воду баклан; табунцями пропливали нирці, рій журавлів з гамором літав над зграєю білоголових круків, пронизливо кричали сховані в пальмах папуги...

На заході поволі зростав якийсь шум. Один лев витяг голову і почав прислухатись. Слідом за ним підвелась, тремтячи, левиця. Хижаки заричали.

Аун і собі прислухався. Почулось тупотіння багатьох ніг, але увагу мисливця більше привертали хижаки, хвилювання яких зростало; вони зібрались біля схованки і всі разом кинулись в напад. Голос Ауна спинив їх. Ті, кому перепало по ніздрях, подались назад. Тимчасом тупотіння наближалось.

Син Тура вже зрозумів, що до річки прямує велетенський табун. Він подумав про зубрів, що паслись по долинах на тому боці гір, і про мамутів, з якими Нао уклав спілку в землі кзамів-людожерів.

Велетенські тварини засурмили.

— Це мамути! — запевнив Аун.

Цокотячи зубами від лихоманки, Зур теж напружив слух.

— Так, це мамути! — повторив він, але менш впевнено.

Леви підвелися, на хвилину повернули свої важкі голови на захід, а потім повільно рушили берегом річки і зникли в чагарнику.

Аун не боявся мамутів. Вони не чіпають ні людей, ні травоїдних, ні хижаків: треба тільки стояти під час їх переходу мовчки й нерухомо. Але чи не розгніваються вони на людей, схованих у притулку з ліан? Одним ударом велетень розламає цю схованку, одним рухом знищить сина Тура.

— Чи не повинні Аун і Зур покинути ліанову печеру? — запитав син Тура.

— Так,