Читати книгу - "Киянка Красуня Подолянка"

Як почули це присутні, то їм від страху аж мороз по спині пробіг. Однак, ніхто не зважився проти ханового наказу слова сказати.

А хан, ніби нічого й не сталося, всміхається і до київських послів такими словами промовляє:

— Видно, ваш князь не знає, що у мене сміттям називається таке, що там у вас велику вагу має. Тримаю я вашу князівну для свого сина, бо другої такої красуні у світі нема. Коли ж уже хочете й справді її назад, в обмін дістати, то дайте мені щось таке, чого я ще не мав і не бачив. Та добре запам'ятайте: не хочу ні золота, ні самоцвітів, але хочу такого, що було б гарне, як золото, і самоцвіт,[44] і як сама Киянка Красуня Подолянка. Як до семи днів мені таке принесете — віддам вам вашу князівну, а як не принесете — хай ваш князь не гнівається — бути Подолянці за дружину моєму синові улюбленому. За тиждень від сьогодні весілля.

Засмутилися посли, голови вниз поспускали і думу важку думають: за тиждень вони ж і до Києва не доїдуть. Коли б же й доїхали, то що можуть у викуп привезти, коли в того бусурмена справді лише пташиного молока бракує…

А гості сміються з ханової вигадки:

— Оце добре ти, володарю, придумав: хай дадуть тобі таке, чого в тебе нема, чого ти ще не бачив, і таке, що було б краще від самоцвітів і від самої Киянки Красуні Подолянки!…

Та тут несподівано озвалася сама Подолянка:

— Хай буде по твоєму слову, хане! Я сама за себе викуп складу. Дам тобі щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота та самоцвітів, і від мене, грішної.

Здивувалися присутні й сміятися перестали. А хан зацікавився дуже:

— Що ж ти можеш дати?

— Це вже моя річ, — каже Подолянка. — Тільки ж ти приобіцяв мене звільнити за щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота й самоцвітів. Гості — свідки.

— Гаразд, — погодився хан. — Я слова не ламаю.

А сам думає: «У жінок розум короткий. Що вона там зможе таке дати, щоб я його не бачив?»

Вернулася князівна у свій палац, усіх слуг повиганяла, а сама замкнулася і цілий тиждень не виходила. І ніхто не знав, що вона там робила.

Як же минув тиждень, вийшла Киянка Красуня Подолянка і звеліла повідомити хана, що вже викуп готовий.

Зібралися всі ханові сини, всі царедворці і всі гості, запрошені на весілля. Хан на золотому троні сів і свого найстаршого сина праворуч від себе поставив. Покликали послів від київського князя та й чекають.

Тоді прийшла й Подолянка і перед ханом плетений кошичок, накритий вишиваною хустинкою, поставила. Тоді хусточку зняла і каже:

— Дивись, хане!

Глянув хан і занімів з дива. А ханові сини й вельможі й гості, щоб краще бачити чудо-диво, повитягали шиї, мов гуси, і очам своїм не вірять.

— Ну, хане, — питає тоді князівна, — маєш ти таке чи ні? Як не маєш, то, може, бачив коли? Коли ж бачив, то скажи, як воно називається.

Хан побачив, що програв і з досади навіть слова сказати не зміг. Але ханенко, якому ніяк не хотілося Подолянки втратити, вдав дуже веселого.

— Та це ж яйця! — крикнув навмисне голосно й силувано засміявся.

— Ба ні, ханенку, не яйця! — заперечила князівна. — Звалися яйцями, коли білими були. А тепер стали писанками. Своєї роботи хвалити не годиться, але хай усі присутні самі скажуть, чи мій викуп умові відповідає, чи ні?

Тут усі навіть про небезпеку забули й в один голос закричали:

— Відповідає, відповідає! Ці писанки кращі за самоцвіти і хіба ти одна можеш з ними красою змагатися!

Хан із сином дуже посмутніли, бо писанки й справді були чудові. Списані мудрими взорами, одна гарніша від другої, так і брали за очі. Та не лише за очі — здавалось, аж серце лоскотали. Померкли перед ними всі дорогоцінні прикраси на багатих одягах присутніх, і навіть величезний смарагд[45] на хановій чалмі[46] блиск утратив, неначе засоромився. Лише одна князівна при своїх писанках ще краща стала.

Тоді озивається хан пошепки до сина:

— Що тепер зробимо, сину? Мусимо відпустити Подолянку!

А ханенко, також пошепки, відповідає:

— Як відпустиш її — життя мені не буде! Глибоко мені ця князівна в душу