Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Восени 1848 р. активізувалася права опозиція і в самій ЦРН. Натомість зріс вплив прибулих до міста з еміграції діячів Централізації Демократичного товариства та їх прихильників серед міських низів і молоді, які сповідували радикальні засади. Усе це на тлі поступового зміцнення позицій провладного табору ускладнило суспільно-політичну ситуацію в регіоні, робило її вибухонебезпечною.

Центральна Рада Народова, не втручаючись у перші місяці існування у діяльність виконавчої влади, демонстративно підкреслювала свою незалежність від неї. Вона ініціювала зрив останнього засідання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадіоном на 26 квітня, і схилила частину його депутатів увійти до її складу. Вона також опротестувала створення губернатором під своїм протекторатом на противагу їй дорадчого органу — «Байрату».

Губернатор Ф. Стадіон, терплячи присутність Центральної Ради Народової, всіляко її ігнорував, дозволяв «радитись, але не підміняти владу», а 26 квітня 1848 р. навіть наказав опечатати її зал засідань та конфіскувати папери, що додало їй тільки більшої ваги в очах громадськості. З від’їздом Ф. Стадіона зі Львова на початку червня 1848 р. і призначенням на пост віце-президента губернського управління А. Ґолуховського представники Центральної Ради Народової, контактуючи з ним, висловлювали сподівання, що він як перший краянин-поляк на чолі політичної влади в провінції повинен добре прислужитися краєві, рахуючись із загальною громадською думкою. Ще більші надії пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкінці жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Її делегація на чолі з головою О. Батовським, вітаючи його з довгоочікуваним прибуттям, висловила впевненість, що в тогочасних складних умовах він зуміє оперативно вирішити проблеми рідного краю. Найпекучішою ж проблемою для тогочасного польського політикуму стала поява на суспільно-політичній арені українського національного руху.

Український національний рух. Один із тогочасних діячів В. Подолинський засвідчив наявність серед галицьких українців доби «Весни народів» різних політичних орієнтацій: проавстрійської, пропольської, проросійської та «прослов’янської». З-поміж них найвпливовішою виявилась організація проавстрійська, яка започаткувала український рух врученням губернаторові Ф. Стадіону від імені групи представників греко-католицького духовенства і міщанства Львова петиції на ім’я імператора Фердинанда від 19 квітня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духівництва різних конфесій. А вже 2 травня 1848 р. у Львові засновано першу українську легальну політичну організацію — Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників — 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, один підприємець. Пізніше рада складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Греко-католицької церкви Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради — проповідник при соборі Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переїздом єпископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником Головної Руської Ради став М. Куземський.

Акт заснування Головної Руської Ради відбувся при демонстративному вшануванні пам’яті священика і поета Маркіяна Шашкевича, що мало засвідчити солідарність її творців з визвольними змаганнями колишньої «Руської Трійці».

Друкованим органом Головної Руської Ради стала «Зоря Галицька» — перша газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому ж номері, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто, українського. — Авт.) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація. Відозва закликала українське населення до використання завойованих революцією демократичних свобод, утворення рад на місцях, мирних взаємин з польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.

Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституційним шляхом, захист його національної культури, зрівняння греко-католицького обряду, Церкви і духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом і духовенством. Заснування й патріотичну діяльність Головної Руської Ради благословив митрополит Михайло Левицький.

Конкретизована в процесі виконання програма Головної Руської Ради включала такі основні вимоги: скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників (права полювання, примусового найму і т. ін.), гарантування селянської земельної власності й захист селян від утисків дідичів, піднесення сільського господарства; свобода промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ; скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх громадян перед судом і законом; захист власності і честі, підвищення рівня народної освіти, поліпшення охорони здоров’я і т. ін.; забезпечення вільного національного розвитку українців Східної Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (1846).

З ініціативи Головної Руської Ради, з врахуванням історичної традиції, за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі. Згодом, у 1918 р., цю символіку перейняв уряд Західно-Української Народної Республіки.

Головна Руська Рада координувала діяльність 50 місцевих руських рад у містах, містечках і деяких селах Східної Галичини, які стали справжніми осередками українського громадсько-політичного і культурного життя. Особливою активністю відзначалися руські ради Надсяння — Перемиська, Сяноцька (окружні), Бірецька, Ліська, Мушинська, Затварницька, Любачівська, Ярославська (деканальні).

Нагальна вимога Головної Руської Ради, яку вона висунула в петиціях до оператора, парламенту і уряду, підкріплюючи її посиланнями на давні традиції власної державної самостійності та могутності (Галицького князівства і королівства), зводилася до поділу Галичини за етнічним принципом на дві самостійні адміністративно-політичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у Львові — «столиці Руського краю» — і надання східній частині статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, політичною адміністрацією, та її об’єднання з українським Закарпаттям як гарантії вільного національного розвитку українців Австрійської монархії. Національно-територіальна автономія, широка політична