Читати книгу - "Сибіріада польська"

що ви, українці, за що ти до мене, як селянин до селянина, маєш претензії? Адже бачиш, як живу? Живу так, як ти і твоя сім’я, ти і я тяжко працюємо під одним і тим же сонцем, згинаємо хребет від світанку до ночі. А ви нічого, тільки увесь час нам докоряєте, що якусь землю вам забираємо? За свою тяжку працю ті пару гектарів я в Любомирської купив.

Петро скрутив цигарку, припалив і показав рукою в напрямку Ворволинців.

— Бачиш там мою хату, пізнаєш?

— Ну, пізнаю.

— То добре знаєш, що поля пані княгині Любомирської, на яких тепер стоїмо, на яких стоїть твій новий дім, прилягають через межу до мого поля. Не переливається мені, але трохи грошей заощадив, дочку пора заміж видавати... Я подумав собі, коли ті ваші доми почали тут ставляти, землю парцелювати, що добре б було докупити собі кусок землі. Підходили мені ті пару моргів по-сусідськи, ну й для Ксені, дочки, було б на придане. Небагато думаючи, я пішов до Товстого, до війта, щоб його запитати, як це треба полагодити. І в кого. Війт, Дзєнгєлевський, казав почекати хвилину, але не скажу, прийняв мене, чемно вислухав. Потім устав, хлопнув мене навіть по плечу і сказав так: «Дуже жалкую, пане Мартинюку, але ви тієї землі купити не можете». «Чому, пане війте? Підходить мені дуже, саме біля мого дому поле парцелюють? Хоч зі два морги». «Прикро мені, Мартинюку,— повторює війт, відкриває двері, одягає капелюха й кудись поспішає, — з парцеляції землі українцям не продаємо». Тепер розумієш, Долино? Українцям землі не продаємо. З цього виходить, що поляк є кращим. А що хіба я не є польським громадянином?

Долинові, селяни з діда прадіда, походили з Калинової. Є таке село неподалік Жешува, у мальовничих лісових просторах Диновського Підгір’я. Не були з найбідніших. Ян з Антоніною відразу після шлюбу ненайгірший дім у Калиновій збудували. Землі, правда, забагато не мали, але для них і для двох дітей хліба ніколи не бракувало. Що їх на Поділля з рідних місць погнало?

Ян Долина, коли в думках сам про це запитував — незмінно відповідав: «Земля! І то яка! Чорнозем. Більше її там буде, ніж у Калиновій. Про дітей, коли виростуть, треба думати!» Долина не міг забути враження, коли вперше тут саме, під Ворволинцями, нахилився й узяв у жменю подільської землі. Було саме парко, після короткої весняної зливи. Земля була тепла, волога, жирна й чорна, мов сажа! А пахла росою й корінням. Ця допіру буде родити!

З невеселими думками волікся Ян Долина за саньми. А на цих санях, заледве у двох мішках, швиденько й будь-як зібране ціле добро його селянського життя. «Земля, земля!» Тося держить на колінах чотирирічного Тадека. Старший син, десятирічний Сташек, спотикаючись у глибокому снігу, витривало марширує біля батька. Коли виїжджали на Поділля, то саме Сташек з цілої сім’ї справді радів; уперше в житті мав їхати поїздом! А крім того, ще десь там на далекому й таємничому Поділлі дозрівають величезні, подібні до дині, — кавуни, м’якоть мають червону, а смачнішими є від найсмачнішого яблука! І ще є там виноград, якого до цього часу ніколи не куштував і не дуже навіть міг собі його уявити. Отже, чому нібито мав журитися цим виїздом? Разом із мамою й татом їдуть, не кажучи вже про те, як йому хлопці заздрили на той виїзд. Лише Трота було йому жаль; задушилося псище, нізащо не хотіло йти за возом на ланцюгу, не хотіло відійти від своєї Калиновської буди... Мама розплакалася і визнала смерть вірного собаки за злий знак. Зрештою мама найбільше за цей виїзд на Поділля переживала. Плакала і прощалася з усіма, немов назавжди.

Долинка, Тося — так її у Калиновій кликали, була жінкою рідкої вроди. Смугляста, рум’янощока, кароока, висока і по-дівочому струнка, не підходила до нелегкої, селянської безперервної тяжкої праці. Мала в собі щось, що явно відрізняло її від калиновських ровесниць; любила поводитися по-міському, а увесь навколишній світ цікавив її без решти. А може, саме ця жадібна цікавість до світу й людей спричинилася, що Тося остаточно погодилася вирушити сім’єю з Калинової на Поділля?

Долинові, мешкаючи в колонії, біля самої заліщицької траси, важко пережили вибух вересневої війни. А за вхід росіян мало не заплатили життям. Натовпи втікачів з глибини країни перевалилися крізь їхній дім, з яких більшість, перед самим приходом совітів, встигла втекти через Заліщики до Румунії.

Долинові також були якийсь крок від рішення, щоб тікати у Румунію. А власне кажучи, то навіть вже зважилися. Майно, яке вдалося, упакували, коні були запряжені до воза. Тося з дітьми вже сиділа у возі. Долина віжки держав у руці, ногу спер об колесо, щоб на віз заскочити... але не встрибнув. Не зрушили. Не втекли до Румунії, бо саме у цей момент у стайні заревла корова. Ян Долина рішуче зістрибнув з колеса і... без слова почав випрягати коней. Селянину з діда-прадіда не містилося в голові, що можна корову-годувальницю залишити на поталу долі.

Діялося це все в суботу після обіду, а в неділю підвечір, у Ворволинецькій Колонії, з боку Товстого заявилася перша розвідка совітських кавалеристів. А вже в понеділок вранці Яна Долину і двох польських пілотів, поранених у сутичці з українськими диверсантами, — інший совітський патруль, на цей раз піший, ввів до акаційного приліску недалеко від Якубівки — на розстріл.

З Тадеком на руках, зі Сташеком при боці бігла за чоловіком повна відчаю Долинка. Не встигли солдати розстріляти їх. Коли вели засуджених по заліщицькому шосе — над’їхала легкова автомашина, яку охороняли солдати на двох вантажівках. З них висів якийсь совітський командир в оточенні цілого почту. Долинка кинулася перед ним на коліна. Сташекову потилицю пригнула до землі. Офіцер, старший ставний пан, з безліччю червоних зигзагів на