Читати книгу - "Сибіріада польська"

Ворволинці — розлоге українське село. Знайома хата Олійників. Зупинився. Почув запах диму, мабуть, уже встали. Де тепер може бути Оксана? Певно ще спить. Скільки ж то разів стукав у це вікно умовним знаком, скільки ж то разів втягували його до кімнатки спраглі пестощів дівочі руки. Не встиг застукати в шибку, як почув скрип дверей у стайні. Оксана вийшла зі стайні з дійницею молока. Квітчаста хустина на голові, бараняча безрукавка на плечах. Покликав її тихим голосом:

— Оксано! Оксано!

Налякана, упустила дійницю; біле молоко всякло в білий сніг. Огорнув її рукою і втягнув до теплої стайні.

Оксана не знала ні про що. Тепер лише зрозуміла, куди батько вночі був забраний на підводу.

В Червоному Яру його не було. Мабуть, у Ворволинецьку Колонію або до Якубівки поїхали.

— Куди вас вивозять? Чому?

— Куди, чому?.. Думаєш, що тобі скажуть? Ой, дівчино ти моя... Усіх поляків вивозять і все.

Гладив її вороняче волосся, зціловував зі щок сльози.

— Пам’ятатимеш про мене?

— Пам’ятати? Я повернуся сюди, Оксано, повернусь! Втечу і повернуся до тебе, навіть з кінця світу втечу їм! Щоб ти тільки про мене пам’ятала!

— Ой Янеку, Янеку, соколику мій рідний...

З поспіху губилися в хаосі слів, присяг, прощальних поцілунків. Розпачливо відірвався від неї і стрибнув за двері. Густа сніговиця поглинула його, вкрила й вихором погнала у бік містечка.

Костьол у Товстому стоїть на горбочку, у самій середині містечка. Попівство поруч. Але поліцейський пост також недалеко. Тепер службові обов’язки виконують тут НКВС і українська міліція. Роз’їхалися по цілій околиці вивозити поляків, це точно, треба вважати. Руслом Дубної Янек прокрався під костьол, зупинився за каштаном.

Перед постом стояли сани, а на них по картатому укривалі пізнав, присипані снігом, останки бабусі Луції. Димлячий парою кінь потряс мішком з фуражем. Візника, міліціонерів нема. Недавно приїхали, вони, мабуть, на посту. Вихор крутить сніжним туманом. Темнувато, на крок не видно. Стрибнув до саней. Кінь пирхнув і лупнув закривавленою банькою. Тіло бабусі Луції, туге від смерті і від морозу, було дивовижно легке. Янек закинув його на плече і побіг до костьолу. На головному олтарі миготіла червона маслинова лампочка. Костьол був пустим. Прокрадався бічним нефом, бо там був вхід до різниці. Оминаючи сповідальню, помітив священика. Ксьондз Бохенек нібито дрімав, прикривши очі єпитрахиллю. Янек поклав останки бабуні біля сповідальні, перехрестився і став навколішки, як до сповіді. Заки встиг щось сказати, ксьондз Бохенек делікатно постукав у ґрату.

— В ім’я Отця і... Говори, сину, що тебе до мене в цю пору приводить. Ти, мабуть, Калиновський з Червоного Яру?

— Так, прошу ксьондза...

Ксьондз Бохенек вже знав, що в околиці з поляками щось погане діється. З Товстого також вночі вивозили людей. Але в нього в костьолі, у попівстві, ще не були. Ксьондз довірився Божій волі, хоч також готовий був до найгіршого.

— Якщо по мене зараз не прийдуть, якщо встигну і Бог дозволить, то у свяченій землі святої пам’яті твою бабусю Луцію поховаю. Молитов також не поскуплю, побожною була жінка. Буде тобі це колись Богом зараховане, мій синку.

Вийшов зі сповідальні, і разом з Янеком занесли останки у різницю.

— А що ти, бідолахо, із собою зробиш?

— На станцію у Ворволинці поїду. Адже там уся наша сім’я...

— Так, так, сім’я... Ну то з Богом, з Богом, мій сину. Ані нічим допомогти, ані нічого іншого порадити тобі я не спроможний. Нехай діється воля неба.

— Стільки турбот ксьондзу я причинив.

— Йди вже, синку, йди! Християнський вчинок стосовно бабуні ти виповнив: «Вмерлих поховати»... А про мене не журися, усе на цьому земному падолі в руках Господніх.

Конвой засланців з Червоного Яру поволі наближувався до Ворволинецької Колонії, яку перед самою війною почали заселювати селяни, що прибували сюди з глибини Польщі. Княгиня Любомирська парцелювала своє подільське добро і продавала його полякам. Виключно полякам. На колонії в Ворволинцях встановлювала своє нове гніздо сім’я Долинів, яка походила аж з Жешувського. Створено умови для Ворволинецької Колонії між Товстим, Каролівкою і Ворволинцями, біля самого державного шосе з Чорткова до Заліщиків. На чорноземній рівнині у певному порядку ставали зграбні, червоною черепицею вкриті доми польських колоністів. Перед війною не всі були заселені. Хазяйські садиби, стайні, клуні колоністи будували собі самі, згідно з хазяйською потребою та можливістю. Самі копали криниці, загороджували плоти й садили сади. Костьол і школу мали в поблизькому Товстому. «Колоністи», або «мазури», так їх місцеві українці називали і так було прийнято на Поділлі: «Дідькові мазури прийшли нашу українську землю забирати!»

Це грізне незадоволене бурмотання українських сусідів часто доходило до колоністів. Ян Долина також його не раз чув. Запитав навіть колись про це Мартинюка, світлого українця, сусіда з Ворволинців.

— Скажи ти мені, Петре, за