Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Нехай пані не плаче. Червона Армія нікого не скривдить. Візьміть дітей та повертайте додому. Чоловік ваш також вільний.

Поранених льотчиків совіти забрали на вантажівку. Сказали, що це солдати і беруть їх у неволю.

У Колонії не було спокою ані вдень, ані вночі. Заліщицьким шосе тяглися колони совітських танків, табуни кавалерії й таборів, незчисленні батальйони піхотинців у довгих до землі сірих шинелях. Удень в небі дзенькали ескадрильї літаків, які літали низько, немов на показ. Ще кілька разів за Яном Долиною приходили солдатські патрулі, погрожували розстрілом, жадали видачі зброї та польських офіцерів, про переховування яких його безнастанно підозрювали. Пару днів після входу совітів на Колонії почалася густа стрілянина. Окопані вздовж заліщицького шосе червоноармійці вогнем кулеметів обстрілювали польську вкриту лісом височину, де перебувало кількадесят оточених польських солдатів. Поляки час від часу відповідали вогнем. Кулі, які схрещувалися, свистали в Долинів у дворику. Лопнула шибка у вікні. Почав палитися стіг зі збіжжям.

— Тосю, бери дітей і тікай! — голос Долини не терпів заперечення.

— Куди? Як щось має статися, то хай вже разом...

— Нема ані хвилини часу! Тікай ущелинами до Червоного Яру. Не журись про мене... Дітей рятуй, себе... Я до вас приєднаюсь, добро треба доглядати.

Виштовхнув її з дітьми до зарослої бур’яном канави. Повзла, заслоняла Тадека власним тілом, тягла Сташека за руку. Боялася куль, що свистіли над їхніми головами, дрижала від думки, що станеться, якщо помітять, допадуть до них. Що там діється з Янеком, чи його ще живого побачить. Коли наступного дня Ян Долина щасливо добрався до Червоного Яру і знайшов сім’ю у пані Висоцької, воронячо-чорне волосся його дружини було припорошене густою сивиною.

Залізнична станція, а точніше зупинка у Ворволинцях, розташована на залізничній лінії Заліщики — Чортків — Тернопіль, мала лише одну вантажну вітку. Глуха занепала невеличка станція, на якій навіть не всі пасажирські поїзди затримувалися. Зупинка була на безлюдді, з одного боку Якубівка, з другого — Ворволинці. А крім того, обростали її густі акаційово-черешневі проліски. Можливо, тому НКВС вибрав цю зупинку під один з пунктів етапної лютневої вивозки навколишніх поляків. Завозили сюди людей з Устечка, Якубівки, Тараского, Каролівки, Бересток, Ухринівців, Харламівців, Хінківців і Ворволинців.

Перед півднем сніжна завірюха полегшала. З-за пернатих низьких хмар час від часу виглядало почервоніле сонце. Мороз не уступав. Біля ворволинецької вітки стояло кілька десятків вагонів, таких, якими зазвичай перевозили худобу. Станцію оточував кордон червоноармійців, не враховуючи спеціальних міліцейських постів, розташованих на доїзних дорогах. Їх завданням було запобігати втечам депортованих і не допускати до збіговиська навколишнього населення. Штаб операції «вивезення» на час завантаження розмістився у невеликому будинку на станції. Сніговиця спричинилася, що колони саней з виселеними приїжджали на станцію із запізненням. З кожною хвилиною зростав пануючий тут хаос. Столочені на малій засніженій площі десятки завантажених клуночками саней, коней та людей створювали важке до впорядкування місце. У небо бив людський гомін, плач наляканих і промерзлих дітей, лементування жінок і прокляття чоловіків.

Досвід комісара Леонова при таких переселеннях дав знати про себе. Бачучи, що діється на привокзальній площі, комісар затримав конвой з Червоного Яру перед станцією. Тут наказав перевірити реєстри конвойованих, щоб після прибуття на станцію передати їх, розрахуватися зі штабом. Енкаведисти проходили від саней до саней і згідно з реєстром перевіряли особу по особі. Незабаром також викрили відсутність молодого Калиновського. Бракувало також Томаша Яворського, статечного господаря. Його дружина і трійко малих дітей були на місці в конвої. Що сталося з Калиновським і Яворським, куди поділися, про те ані їхні сім’ї, ані місцеві міліціонери, не кажучи вже про візників, — не вміли нічого конкретного сказати. «Втекли, сволочі!» Леонов діяв швидко і нещадно, здаючи собі справу з турбот, які впадуть на нього, якщо з’явиться в штабі з неповним реєстром виселенців. Після короткої наради з місцевими міліціонерами вислав два кінні патрулі: один дорогою назад до Червоного Яру, другий до Ворволинців, до хати Оксани Олійник. Цей останній слід підказав комісарові візник, молодий Тарас Балабан, сусід Олійників, завзятий суперник Янека Калиновського. Розлючений Леонов приступив до допиту сімей. Почав від Яворської, виснаженої хворобою, третируваної життям туберкульозниці.

— Як мені не скажеш, де твій чоловік, то сина тобі заберемо! — говорячи це, Леонов підняв вгору бороду вирослого понад свій вік, п’ятнадцятирічного Владека, що дивився на нього з-під лоба. — І ти також, сину, не знаєш, що з твоїм батьком сталося?

— Не знаю! — відбуркнув хлопець.

— Не знаємо, пане, не знаємо. Ісусе святий, щоб йому тільки чогось злого не сталося! Йшов увесь час за саньми...

Яворська, зі впалими неприродно зачервонілими щоками, з великими палаючими очима, не закінчила, раптово і сухо закашлялась, витираючи кінцем хустки краплі крові у кінчиках потрісканих губ.

Томаша Яворського вважали в Червоному Яру відлюдком, навіть диваком. До найбагатіших також не належав. А бували і такі роки, як хоча б відразу після одруження, коли діти, одне за одним, почали з’являтися на цей світ. А до того дружина на туберкульоз запала, коли не мали, що в рот вкласти. Маломовний, замкнутий у собі, з почуттям власної гідності — не тільки не пожалівся нікому, але й допомоги не просив. Часом лише якась милосердна сусідка за його спиною пожалкувала Ядвігу, допомагаючи їй ріскою молока для дітей. Землі мав небагато, дім поганий, обхід вітром підшитий. До Червоного Яру прийшов з-під Копичинців на сезон, шукати роботи. Потім одружився тут. Ядвіга жила в Червоному Яру зі старою матір’ю, яка незабаром після їх шлюбу померла. Якщо сусіди чогось Томашу заздрили, то