Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Божі Пси — домініканці з лютими вовкодавами на знаменах. Звинувачені в тому, що одержимість вважали за гріх, а одержимого — за грішника, не вартого співчуття.

Палити, шмагати, розпанахати та видерти демона вкупі з нутрощами?

Тіло смертне, душа вічна, тож заради неї нищили плоть, аби вона вже ніколи не слугувала за пристановисько демонові?

Дурниці.

Лише вони зробили світ таким, який він є тепер, оголосивши війну всім, хто не належав до раси людей.

Дванадцять століть війни, які очистили землю від інших рас.

Великий похід за Океан, під час якого було знищено людей-леопардів та людей-ящерів.

Великий Сибірський похід, що став роковим для Людей-Ведмедів, Людей-Оленів та Снігових Людей.

Три Сторічні Війни, які знищили Перевертнів та жахливий Нічний Народ.

І лише Людино-Пацюки, чиї армії побив Мавпячий Цар, утекли під землю, щоб урятуватися від літаючих вогнедишних машин ще за Ери Зеленого Місяця, вижили в цій війні, впродовж тисячоліть просто не виходячи на поверхню.

Що?

Вам це треба насправді?

Гаразд, я можу зачитати. Розгортаю навмання:

«Кити, які вийшли на суходіл та спорудили Прекрасний Острів, довго мстились за його загибель морякам та рибалкам».

«Люди-пантери та їхні чарівні воївниці-жінки».

«Пастухи динозаврів. Об’їждчики мамонтів. Велетні, котрі відвоювали прекрасний острів у Людей-Китів».

«Крилаті Змії, що прилетіли з ненавистю до людей-птахів та знищили їх».

«Люди-ящери, котрі прийшли на погибель Володарів Лісу, що мали листяну шкіру та одежу з м’якої кори».

«Велика Ядерна Зима».

«Людино-Пацюки».

«Люди-алігатори, які стали богами Великої Чорної Раси».

«Напівконі-напівчоловіки, що витіснили з виноградних рівнин Людино-зебр».

«Чотирнадцять Атомних Війн».

«Перші крихітні племена раси Широкогрудих Людей, котрі оселилися на очищених від дубів галявах та вигадали своїх перших лихих богів. А ще назвали своєю матір’ю ту, котра пожирала їх, бо живилася їхніми мертвими тілами».

«Раса моєї любої Мачухи, що була знищена Людьми й ненавиділа Людей. Раса, до якої належу і я…»

Ні?

Вам потрібні достеменні назви?

«Леппідиплоппи; Канцункго; Лерії…»?

Та годі вам, я не хочу бути вчителькою. Я не бачу себе зі жмутком ріденьких кіс на потилиці та в товстих окулярах на носі. Навіть із видертою зі сцени жердиною замість указки…

— Крихітко…

— А що «Крихітко»? Я просто кажу: «Досить».

— Крихітко, Крихітко…

Та годі вам.

Я піднялася сходами й побачила покинуте Місто Людино-Пацюків.

Велике й прекрасне Місто.

Прекрасне Місто з жовтого каменю.

Перейти через міст над прірвою, між двох померлих перед ним та закляклих, мов скелі, багатоголових Пацючих Царів. Через повалені ворота. Обережно, аби не ступити ногою на вирізьблених охоронців міста. Попід вежами. Щоб побачити будинки, завмерлі на естакадах потяги, незбагненні знаки на вивісках кондитерських та згаслі рекламні щити.

Вони пішли з Міста, і я вирішила не шукати їх.

Я стояла край тротуару, піднісши руку, але жодне таксі не зупинялося біля мене.

Я зайшла до безлюдної крамниці — порожні закам’янілі полиці, розколини кам’яних стін, касовий апарат, що перетворився на камінь, лампи з жовтого каменю під стелею — і спитала:

— Я шукаю людей, схожих на пацюків. Ви не знаєте,