Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Нарешті Ресбак повертається:

— Собаки нічого не знайшли, — каже він. — Це хороші новини.

Анна чує, як мати поряд із нею видихає з полегшенням.

— Отже, тепер ми можемо справді почати її шукати? — питає Річард Драйз.

Детектив каже:

— Ми серйозно налаштовані знайти її, повірте.

— Тож, — каже Марко трохи ображено, — що далі? Що можна зробити?

Ресбак відповідає:

— Нам доведеться поставити вам обом велику кількість питань. Ви можете знати щось, що може допомогти, і самі цього не усвідомлювати.

Анна дивиться на Марко сповненим сумнівами поглядом. Ну що вони можуть знати?

Ресбак додає:

— І нам необхідно, щоб ви поспілкувалися зі ЗМІ. Хтось міг щось бачити чи, можливо, побачить завтра чи післязавтра, але якщо вони про це не дізнаються, то не складуть цього докупи.

— Гаразд, — різко каже Анна. Вона зробить усе необхідне для повернення своєї дитини, попри те, що зустріч із медійниками її жахає. Марко теж киває, хоча й видається знервованим. На якусь мить Анна замислюється про своє волосся, що звисає ріденькими пасмами, про розпухле від плачу обличчя. Марко бере її руку й міцно стискає.

— Як щодо винагороди? — пропонує батько Анни. — Ми могли б запропонувати винагороду за інформацію. Гроші я виділю. Якщо хтось бачив щось і боїться висунутися, то подумає ще раз, якщо сума його привабить.

— Дякую, — каже Марко.

Анна просто киває.

Дзеленчить телефон Ресбака. Це детектив Дженнінґз — він обходив усі будинки на вулиці один за одним.

— Можливо, ми щось знайшли, — каже він.

Ресбак відчуває знайоме напруження в животі — їм відчайдушно потрібен бодай якийсь натяк. Він швидко виходить з будинку Конті й за кілька хвилин опиняється перед будинком, розташованим за їхнім, по інший бік доріжки.

Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.

— Я детектив Ресбак, — каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.

Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.

— Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, — каже Дженнінґз.

Коли вони влаштовуються, він каже:

— Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.

— Добре, — каже вона й облизує губи. — Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася в саду.

Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.

— Вночі було так спекотно, що ми лишили вікно у ванній відчиненим, щоб утворився протяг. Вікно виходить на задню доріжку. Будинок Конті за цим ось будинком, за два від нашого.

Ресбак знову киває, він занотовує розташування будинку відносно дому Конті. Він слухає дуже уважно.

— Я між іншим, ненароком визирнула у вікно. Моє вікно виходить якраз на доріжку. Мені було добре все видно тому, що я не вмикала у ванній світла.

— І що ви побачили? — питає Ресбак.

— Машину. Я бачила, як доріжкою їхала машина.

— Яка саме машина? В якому напрямку вона рухалася?

— Вона рухалася проїздом у бік мого будинку від будинку Конті. Можливо, вона виїхала з їхнього гаража, а може, з боку будинків удалині.

— Що то була за машина? — запитує Ресбак, виймаючи записника.

— Не знаю. Я не знаюся на машинах. Шкода, що мій чоловік цього не бачив, він би точно вам відповів.

Вона кидає погляд на чоловіка, а той лише здвигає плечима на знак того, що нічим не може допомогти.

— Але, звісно, тоді я не думала нічого такого.

— Можете описати машину?

— Вона була невеличка, думаю, темна. Але фари були вимкнені — саме тому я й звернула на неї увагу. Мені видалося це дивним.

— Ви бачили водія?

— Ні.

— Хтось був на пасажирському сидінні?

— Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.

— Ви впевнені?

— Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.

— Не знаєте, о котрій це було?

— Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.

— Ви цілком упевнені щодо часу?

— Так, — відказує вона. — Цілком.

— Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? — запитує Ресбак. — Дводверна? Чотиридверна?

— Вибачте, — каже вона. — Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.

— Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, — каже Ресбак.

— Звісно.

Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.

Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс — проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з