Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

…Авто з шурхотом підкотило до високого цегляного будинку Лося. Усі вікна світилися. Господар у своєму улюбленому сивенькому кашкеті чатував біля воріт.

Надя мовчки припала до нього.

— Здрастуй, тату, — озвалася за хвилину, коли проковтнула клубок у горлі. — Що — вечеря, як завжди, на столі?

— Твоя улюблена страва — смажена картопля з кислою капустою.

— Татку, татку, ти геть такий, як колись! Тільки… ніби засмучений? Ходив на мамину могилу? Не дочекався, щоб ми разом пішли?

Батько мовчки дивиться у тарілку.

— Тату, ти з нами поїдеш на море?

— На Рив’єру чи на Багами? — у тоні прозвучало щось подібне до сарказму.

Батько був одним із тих, хто не зумів собі вчасно «вибити» ні путівок у санаторії, ні скористатися якимись іншими законними привілеями учасників війни.

— Наступного літа всі разом поїдемо на Азов, будемо там жити, як робінзони.

— Атож, найдешевший куток для туриста — шість доларів на добу. Читав у Жениній газеті.

— На Багамах дорожче, татку! — засміялася Надія.

Батько замислено перетирав посуд, а вона не квапилася залишати його наодинці з тими думками, що непокоїли старого та не просилися до сповіді. Дивилась на згорблену роками спину, сиву потилицю з поріділим волоссям і мріяла про спокійний сон у рідному ліжку, під рідним дахом, який, можливо, нарешті подарує бодай трохи жаданого заспокоєння, вдоволення життям.

Уранці Надія забігла до редакції районної газети, де працювала ще студенткою, погомоніла зі старими друзями, зателефонувала до земляка — народного депутата. Василь Якимчук, з яким домовилася про інтерв’ю, за словами земляків, відірвався від народу. Кому ж, як не «Лосисі», його давній знайомій, повернути заблуканого до землі звідки він родом? Адже саме її публікаціям він був зобов’язаний якщо не своїм злетом, то принаймні порівняно легким проникненням у владні коридори області. Але Надіїна пропозиція щодо інтерв’ю захвату у Василя Даниловича не викликала. Він охоче зустрівся б із представником центральних медіа, та ба — ще не доріс до справжніх столичних масштабів. Тому, хоч знехотя, погодився зустрітися з провінційною журналісткою.

На Шовковичній, у приміщенні парламентського комітету з питань самоврядування, регіональну газетярку довго не пропускали всередину. Помічниця депутата, яскрава білявка в міні-спідничці, щось наплутала, і перепустку Надії видали тільки за півтори години. При цьому оглянули з голови до ніг, змусили засоромитися збитих підборів на торішніх чобітках і немодного плаща.

— Агов, кого я бачу! — з награною привітністю вигукнув Василь Данилович, коли стала на порозі «бойова подруга» минулої доби, незмінна репортерка всіх комсомольських конференцій. — Ти працюєш, як і раніше, у Довбуша?

Якимчук знав, що вона не зносила такого тону. Завжди виправляла, що працює не в якогось там пана, а в друкованому органі обласної ради. Та нардепу було начхати на почуття гості. З таким само вдаваним зацікавленням він заходився розпитувати про справи в області. Давненько, давненько не бував… Сама розумієш — столичний ритм життя…

— Розруха, книгарні закриваються, шкільні бібліотеки зубожіли до краю, — Надія сухо викладала факти.

— А чого ж дивуватися? Тут навіть у Національній бібліотеці імені Вернадського через брак коштів передплату зарубіжних видань призупинено, — похизувався він своїм доступом до столичних джерел культури.

Надія дивилася на вгодованого чолов’ягу що розвалився в зручному кріслі. Міркує зараз, напевне, чи є сенс запросити землячку на обід кудись у ресторан, чи провести зустріч за скороченим варіантом, бо, мовляв, часу обмаль.

Він поцікавився:

— Ну культура, звісно… З цим зараз сутужно скрізь. А як сільське господарство?

Надія посміхнулася:

— Теж, мабуть, як і на Київщині — половина полів не обробляється, бо нема кому працювати на землі.

— А як промисловість?

Ага, зондує ґрунт — потрібно ж бути в курсі того, що хвилює виборців.

Надія з нудьгою зітхнула:

— Бавовняний комбінат приватизовано за копійки. Тепер пакети його акцій за ринковою ціною перепродують «потрібним» людям. Консервний комбінат кілька років тому прихопив відомий тобі бізнесмен. Тепер уся продукція іде на експорт. Більшість підприємств збанкрутували й перетворилися на купу мотлоху. Ще не так давно в Міністерстві аграрної політики піарили проект відродження комбайнового заводу. А сьогодні там зарплату не виплачують, житло не будують, у гуртожитках через борги вимикають світло і гарячу воду. Люди виходять мітингувати й оголошують голодування. Швейна фабрика… На її території тепер зводять розважальний центр з гральними автоматами. Електромеханічний завод клепає якісь другосортні деталі, його зневірене керівництво мріє про інвестора. Суднобудівний — виставили на продаж. Ніяк не погасять заборгованість з виплати пенсій. Люди масово виїздять на заробітки до Польщі, Греції, Португалії, Італії, а найбільше — в Росію… Теж, напевне, скажеш що таке нині скрізь?

Парламентарій почухав потилицю, потрусив ногою в лискучому черевику, крутнувся в кріслі, дістав із найближчої шафи грубенький бюлетень з діаграмою — черговий випуск відомої соціологічної служби з результатами опитувань виборців.

— А за кого голосують?

— Васю, хіба ти не знаєш? Херсонщина забезпечує підтримку всього лівого спектра парламенту! Там тільки й пасуться соціалісти, комуністи, соціал-демократи… Із центристських політичних структур непогано себе зарекомендувала народно-демократична партія, найгірші позиції в рухівців. Ну, обстановку сяк-так вивчив? То, може, почнемо?

Василева лисувата голова схилилася над столом. Блимнули скельця окулярів. Волохата рука знехотя зібгала аркуш із щойно роздрукованим текстом. Це були запитання журналістки, напередодні надіслані з Херсона електронною поштою.

— Надю, навіщо ставити запитання, на які відповісти я не зможу? На біса ти мені мізки париш? — він пронизливо втупився в неї через стіл поверх скелець окулярів.

— Що ти маєш на увазі?

— Та ось хоча б це: «Чи існують, на ваш