Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Хто б сумнівався! Бюрократ і демагог залишиться бюрократом і демагогом, хоч би в який колір його перефарбовували соціальні зміни. Вузенькі щілинки очей над дорогою оправою — оптичний приціл снайперської гвинтівки. Тебе взяли на мушку. Тебе візьмуть і за горло, якщо ти й далі морочитимеш голову зайнятій людині.

Смішно було б запитувати у Василя про його політичну орієнтацію. Він із тих, хто завжди «сам за себе», і в пошуках кращого місця поміняв не одну парламентську фракцію. Поміняє ще сто разів, якщо так буде потрібно йому. Кілька місяців тому Якимчуків син потрапив у аварію, подруга, що з ним їхала, опинилася в лікарняні з поламаним хребтом. Виборці, як завжди, нудно обурювалися: як не сором ганьбити звання «слуги народу» скандальними пригодами синків після гулянь у нічних клубах, та й на чиї ж то гроші? Тому для підправлення іміджу нардепа було ініційовано інтерв’ю. На цьому в першу чергу наполягав редактор обласної газети, який підтримував із депутатом добрі стосунки. Ось чому Надії несподівано «подарували» відрядження до Києва. Що ж вона витисне для газети з цього горе-інтерв’ю? Муситиме заспокоювати виборцями пустим дифірамбом їхньому «обранцеві»…

Якби-то повернути її молодий запал, який херсонські будні давно загасили! Зараз час для людей енергійних, тих, про кого кажуть «у тонусі»… Поглинута думками, Надія швидко йшла бульваром Шевченка, місцями своєї юності не впізнаючи, не помічаючи їх. Проминула червону будівлю університету. Ну що вона зараз може вдіяти в своїй редакції? Місцевій пресі за центральною ніколи не встигнути. У регіонах відсутня достовірна інформація, а інтернетом її не заміниш. Особисті контакти журналістів і політиків — єдиний вихід. Але, знову ж таки: якого сорту політики, така від них інформація — ось як у неї сьогодні. Теперішнє інтерв’ю з нардепом Якимчуком, напевне, оспівають як спільний успіх колективу редакції. Але що ця жадана для редактора публікація дасть виборцям Якимчука, що пояснить, яку надію вселить? Сміх та й годі…

Колись вона спробувала зустрітися з представником опозиційної фракції з приводу скандального розслідування корупційних дій у Генічеську. На телефонний дзвінок журналістки озвався юний дівочий голос, і з таким манірним придихом, ніби цієї миті шеф погладжував під столом стегно секретарки. Парламентарій був зайнятий. Надія телефонувала за кілька днів. Той самий голосок повідомив про відмову нардепа спілкуватися з херсонською журналісткою. Мовляв, справа на стадії досудового розгляду, про попередній розголос не може бути й мови. А за день до того «делікатний» депутат привселюдно висловився з приводу недавнього убивства головного редактора інтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе і навіть дозволив собі прозорий натяк на замовників злочину.

Надія знала кілька дивних смертей журналістів. І щоразу йшлося про випадки, «не пов’язані з їхньою професійною діяльністю». То були здебільшого газетярі регіональних видань. А добиватися правди десь у Петрівці чи Харцизівці набагато важче, ніж у столиці. Спілка журналістів України з приводу загибелі колег висловлювала лише несміливі припущення.

У мартирологу загиблих працівників засобів масової інформації могло б з’явитися прізвище Невінчаних — подружжя журналістів, які «ставили перо» Надії Лось. Таємничу загибель запорізьких газетярів спочатку кваліфікували як нещасний випадок. Потім справою зацікавилися компетентні органи. Так Надія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ось уже двадцять років вони разом. А чи випадково Надіїні вчителі загинули в автокатастрофі — невідомо й до сьогодні.

Ірпінь зустрів її рясним дощем. Бігла, зіщулена перестрибуючи калюжі, й думала: якби ж хоч сьогодні Женьку раніше відпустили з роботи! Так сумно навіть у батьківській хаті, здається, їй ще не бувало.

Але Женя вже виявився вдома. Кружляючи кімнатою перед дідом, він тримав, як орден, розгорнутий номер газети із ще відчутним запахом друкарської фарби.

— Мамо, тут моє перше інтерв’ю! — син сяяв від гордощів.

Цікаво, з яких спонукань Чорнята здійснив цей напіврекламний трюк. Таке інтерв'ю — не подвиг, чого він хоче від Женьки? — думала Надія Миколаївна, скидаючи промокле взуття. А потім з посмішкою пригорнула свого найріднішого колегу:

— Вітаю, любий, ти ростеш на очах! — глянула на великий парадний портрет депутата на першій шпальті: — Ну що, Шевченко задоволений?

— Коли я йому зателефонував, він сказав, що вже рано-вранці сам купив газету в кіоску і дуже вдячний мені!

— Охолонь, — мати жартівливо струсонула свого малого кулачком у плече. — Думаєш, він тебе впізнає десь у кулуарах Верховної Ради?

— Ще й як впізнає! — Євген нетямився від захвату.

– І не сподівайся. Навіть якщо вам ніде буде розминутися, вітайся з ним лише тоді, коли дасть зрозуміти, що говоритиме з тобою.

— Ти щось не в гуморі сьогодні, ма!

Їй стало шкода, що ось так взяла і здуру зіпсувала дитині свято. І все одно хтось лихий смикав і смикав за язика.

— Хай краще я тобі трохи раніше скажу, що добре знаю, потім менше буде розчарувань. У можновладців стосунки із журналістами, як із повіями — уночі в захваті, а вранці вже незнайомі.

— Отакої! — не втримав Микола Петрович, який в окулярах порпався на полицях старої книжкової шафи. — Зовсім розстроїла хлопця.

Надія рішуче поставила сумку на стіл і задерикувато глянула на обох по черзі.

— А це щоб не захоплювався професією безтямно, а підходив тверезо. Привабливого в ній багато, а водночас немало бруду. Ось ти, Женю, певно, плануєш займатися своєю економікою, досконало оволодіти матеріалом, робити класні матеріали, читачам очі відкривати на те, чого вони досі не знали… А насправді — редактор вивчає тебе на предмет того, скільки можна заробити на тобі, посилаючи тебе то туди, то сюди по так звані актуальні інтерв’ю напередодні виборчої кампанії. На кожному підприємстві є прибуткові і збиткові виробничі ділянки. Відділ економіки належить до прибуткових.

Євген слухав зі схрещеними на грудях руками.

— А збитковий відділ газети? — іронічно поцікавився він.