Читати книгу - "Роза Вітрів"

Я так чомусь часто роблю. У більшості випадків люди для мене не є чимсь цікавим. Розколупати, які звірі живуть у їхніх головах, можна за годинку-другу, а далі стає прісно й усе зрозуміло. Нудно. Ні, я не викидаю людей зі свого життя. Хіба що зникаю з їхнього.

Єжи колись мене підкупив своєю нестримністю й непе-редбачуваністю. Хоч я вже й можу іноді здогадатися про його дії в дану секунду, але прорахувати на кілька ходів наперед — ніколи.

Антон же простий, як табличка множення. Але підмазався своєю непідвладною здоровому ґлузду наївністю в питаннях цілого світу й мене.

Часом мені здавалося, що він глухо у мене закоханий. І, певно, жаліється друзям за келишком пива у п’ятницю, що я його френдзоню.

Але я справді його френдзонила і не знала, що з цим вдіяти.

На роботі ж у мене було повно справ — цікавих і таких собі. У коридорі ми організували дошку оголошень, яка за загальною згодою і мала бути корпоративною газетою. Супер-шайзер був готовий іти на витрати, бо хотів себе виставити сучасним бізнесменом і щедрим ґаздою, тож ми запросили дизайнера для розробки корпоративного стилю — лоґо, кольори, шрифти, загальний ребрендинґ.

Дизайнер виявився хлопчиком-горобчи-ком, який прибігав до нас після своєї офіційної восьмигодинної роботи трохи пом’ятий, трохи ледачий і готовий до літрів кави і балачок.

Дизайнер із незрозумілих мені причин зависав у нашому продюсерському центрі доки рак свисне. А з ним повинна була сидіти я. Нам сказали, що дві творчі особистості мають порозумітися. До того ж, це мої обов’язки — контролювати, аби все було чьотко з цими ребрендинґами.

Врешті, я все проконтролювала.

Супершайзер лишився задоволеним. Навіть бузувірством на тему кольорів: морської хвилі й апельсинів. Була б моя воля, то це були б малиновий і зелений. В горошок, квіточку й цяточку. І з мухами. А що?

Той самий креативник зробив нам гарненьку дошку оголошень, на якій я вивісила кілька мудрих висловів, гасло нашого Продюсер-ського Центру «Більше проси, менше давай». Там само відведено було місце для творчості

співробітників — хто писав вірші, хто малював. Час від часу секретарка супершайзерова вивішувала оголошення штибу: «15.00 — орал. мен.». Це означало, що буде летючка для менеджерського складу в овальній кімнаті. Всі з гумором, коротше.

Потроху почала знайомитися з артистами.

Чесно, вони мені були огидними. Тому відтягувала гумовий момент тет-а-тет якомога далі, але рано чи пізно рогатка стріляє, сонце сідає, а відповідальність вмощується навпроти тебе. І пронизує своїм темним, надто дорослим оком.

Отакою вона була моя відповідальність, від якої від плечей до криж пробіглися сироти.

Коли вона увійшла, мене почало фізично нудити. І не тому, що вона була потворною, зовсім ні, а через мої власні муки совісті, що труять мою кров. Так буває, коли ти таємно ненавидиш людину, яка навіть і не здогадується про твоє існування. І коли ти із нею перетинаєшся, тобі так ніяково й зле, ніби ти впевнена, що про твою ненависть відомо всім.

Це вона, точно вона казала у метро писклявим голосом: «Люди добрі, ви простіть мене, що до вас звертаюсь. Але мені встидно такій молодій простягати ручку...».

А я все, бувало, похитуючись у ритмі вагона, розглядала її з-під опущених вій, та думала, що ж за така молода: крива, горбата, страшна.

Знаю, знаю, я не маю жодного права їх засуджувати. Бо сама втрапляла у ситуації, коли доводилося просити на хліб. Мабуть, тому я так разюче відчувала награність цього всього фарсу. Мене дивувало, як люди, ті, що кидають гроші, не відчувають власними ніздрями цю штучність?!

— Оксана,— представилась така молоденька, що встидно. Схоже, що циганка в далекому коліні.

— Роза,— відказала я. І стислася на стільці, ніби маленька мандаринка. Я навіть не вловила, коли моя мізантропія встигла перерости у страх. Від самого вигляду Оксани, від її голосу, від присутності у мене стискалося в горлі й пітніли долоні. А що як вона впізнає мене, згадає той зневажливий погляд, яким проводжала її шкутильгання вагоном, і прокляне мене, тихенько ворушачи пальцями під столом?

Але я взяла себе міцно в кулаки і вперше насмілилась глянути їй в лоба. Ширококісна, куценька, майже ліліпутка. Чорнява, з живими карими очима, гострим кривуватим носиком і рясними родимками по всьому обличчю. Одягнена у простий светрик і штани зі стрілками, шулявка стайл. Ніяких ззовні каліцтв, жодних горбів. Оксана сьогодні буда у цивільному.

Додам, що артисти мають чотири обов’язкові робочі дні на тиждень, один так званий творчий: робота з менеджером, за яким закріплений артист, заняття з викладачами, можливо, той самий ребрендинґ — пошук нового, актуальнішого образу, розробка нових фраз і таке інше. А два вихідні — можна використовувати за бажанням, хочеш працюєш, хочеш ні.

— Тебе влаштовує твоя робота, Оксано? — спитала я аби щось запитати.

Вона повела головою з боку на бік, на її широкому обличчі майже не видно було емоцій. Я спробувала хоч якось звити розмову:

— Є речі, які б ти хотіла змінити?

Оксана знову повела головою. Треба сказати, до біса моторошно у неї це виходило — не зводячи з мене своїх жаб’ячих очиць.

— Можна йти? — я нарешті почула її