Читати книгу - "Роза Вітрів"

Примарний образ Єжи кублився на полотні, яке відклала вбік, не встаючи, обережненько. Сам він солодко і п’яно спав, знесилений від нелегкої роботи натурника. Мої друзяки про щось тихо теревенили й вили душевних пісень. Дехто розклав принесені зарані спальники й умостився спочивати по кутках просто на підлозі.

Я перетягла Єжи до себе на матрац, він щось нявкнув, але до кінця не прокинувся. Пригорнувся до мене, я намотувала на пальці його кучерики. За кілька хвилин його дихання вирівнялось і стало глибшим. Слухала дихання, не спала. Слухала дихання. Коли всі поснули — не спала — дослухалася до спокійного сопіння — не спала — вмовляла себе, що зовсім його не хочу — не хочу наново все згадати — піти на дно — припинити боротись. Чому, ну чому від цього немає ліків?!

— Я хочу бути у то-обі...— ближче до світанку прокинувся Єжи. Прочинив одне око, умостив велику теплу долоню мені на живіт.

— Спи, Єжи, спи.

Ранком він уважно приглядався до етюду до свого портрета. Відставляв його, підкрадався ближче, шкірився.

— У тебе рука стала ва-ажча,— врешті мовив він.

— Я вже не вмію ловити суть?

— Ні, навпаки, твої мазки, вони ста-али чіткіші й різкіші. Правдивіші. Ти ростеш.— Пауза.— Че-есно.

— Ну, дякую.

— Можна я його собі за-аберу? У мене нема-ає жодного твого полотна.

— Вони всі твої...

Єжи хмикнув, не зводячи іржавої голови.

Відтоді я його не бачила два місяці.

Антон може і не прикрашав мої будні, але вже точно розбавляв. Наші перекури почали затягуватися й частішати. Я й забула як це — коли з твого рота вихоплюють кожне слово, ніби голодне пташеня доби всесвітньої інформаційної повені.

Він хоч і не був занадто балакучим, але з часом почав розповідати про себе.

Антон мешкав із батьками, проте зробив у своїй власній кімнаті чудовий ремонт, котрим хворів рік чи того більше. Тепер він має куди привести дівчину, на цьому він наголосив кілька разів.

Його світле волосся стриже мамина подруга, яка рівняла йому чуба ще у першому класі. Сорочки дарує на дні народження хрещена, а бабуся зумисне до кожного його приїзду варить холодець, який Антон чомусь любить їсти з оцтом.

На роботу йому загортає бутерброди мама, за що, власне, я їй вдячна, бо постійно харчуюся тими канапками.

У кав’ярнях він замовляє латте, а я каву з коньяком. Зранку в офісі він мовчазний, я — агресивна. Ввечері він не поспішає забиратися додому, бо, власне, йому там нудно. Я ж навпаки — змиваюся за першої-ліпшої нагоди.

Якось він сказав, що летів би додому на усіх своїх голубиних крилах, аби на нього там чекала дружина. Мені по душі рідким шоколадом потекло тепло, адже Єжи ніколи так не робив. Та і не говорив. І не скаже.

Мені здавалося, що у інтровертованого, правильного, занадто солодкого, занадто випрасуваного Антона взагалі не було життя поза офісом. І це добре, вирішила я, добре, що він зовсім інакший від Єжи.

Антон купує речі через інтернет, замовляє із-за кордонів. І я навіть маю легку підозру, що він вважає себе доволі стильним. Для нього стало сюрпризом, коли я поволочила його в обідню перерву до сусіднього секонд-хенду.

Від несподіванки у нього смішно ворушаться не лише брови, а й чуб, схожий на великодню паску. Через це мені хотілося дивувати його все більше і більше.

— А що ми там будемо робити? — питав він, несміло переступаючи поріг крамнички у своєму мишастому вузькому костюмчику з краваткою.

І я знайшла, що там можна зробити.

Я переміряла на нього найсмішніші лахи — Антон схиляв голову, тужливо на мене дивився, м’явся, але все ж слухняно натягував на себе безглузді кофтини з блискітками, дамські капелюшки й мереживні рукавички, неохоп-ні купальники й сімейки з кавунчиками, термокостюм для занурення та бутси сорок восьмого розміру. Найбільше мені припала до душі майка з написом «Титанік» й синім писком Лео Ді Капріо. Але не було потрібного розміру.

Грішним ділом мені думалося, що в глибині душі йому було весело від цього всього кордебалету. Принаймні цим я виправдовувала свої витівки.

Для себе ж підшукала сукню-балахон тендітного візерунку, виплетену ґачком. Таку добре одягати на голе тіло в оксамитовий сезон й фланірувати по коліна у морських хвилях, піні й водоростях. А потім розвертатись обличчям до кривавої мері заходу сонця, і прикривати очі козирком з долоні, ніби капітанська донька.

Антон придбав вилинялу футболку з хеловінським гарбузиком за десять гривень.

— Для дачі згодиться,— пояснив мені він, вертячи у руці пакет з обновкою.

Я заохотливо усміхнулась у відповідь.

Якби він так усьому кумедно не чудувався, то я вже давно почала б вдавати, що несказанно зайнята своїми офісними справами. І ні на кого не маю часу. Взагалі. Безапеляційно.