Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Чи не можете ви його покликати сюди? Дякую. І, будь ласка, розміняйте мені ці п’ять фунтів.

Хлопець років чотирнадцяти, вродливий і на погляд примітний, з’явився. Він нерухомо стояв і дивився з великою повагою на славнозвісного слідця.

— Дайте мені список готелів, — сказав Голмз.

— Дякую. От вам, Картрайте, назви двадцяти трьох готелів, безпосередньо суміжних з Черінґ Крос. Бачите?

— Так.

— Ви зайдете в усі ці готелі.

— Так.

— У кожному з них ви почнете з того, що дасте одвірному один шилінг. От двадцять три шилінги.

— Добре.

— Ви скажете йому, що бажаєтуу переглянути учорашні покинуті газети. Ви з'ясуєте йому своє бажання, що загублено дуже важливу телеграму і що ви її розшукуєте. Розумієте?

— Так, розумію.

— Але насправді ви будете шукати середню сторінку Таймз з вирізаними у ній ножицями дірками. От номер Таймз і от сторінка. Ви легко пізнаєте її, чи не так?

— Так.

— Добре.

— Ви скажете йому, що бажаєте переглянути учорашні покинуті газети. Ви з'ясуєте йому своє бажання, що загублено дуже важливу телеграму і що ви її розшукуєте. Розумієте?

— Так, розумію.

— Але насправді ви будете шукати середню сторінку Таймз з вирізаними у ній ножицями дірками. От номер Таймз і от сторінка.

— У кожному готелі одвірний пошле вас до портера в вестибюлі; кожному з них ви також дасте по шилінгові. От ще двадцять три шилінги. Дуже можливо, що в двадцятьох випадках з двадцяти трьох вам скажуть, що вчорашні газети спалено й кинуто. А в трьох випадках вам покажуть купу газет, і ви розшукаєте в них цю сторінку Таймз. Багато шансів проти того, щоб ви її знайшли. От ще десять шилінгів на не передбачені випадки. Сьогодні до вечора ви мене повідомите про результати на Бейкер Стріт телефоном. А тепер, Ватсоне, нам лишається тільки довідатись телефоном про прізвище візника число 2704, а потім ми зайдемо в одну з картинних Галерей на Бонд Стріт, щоб загаяти час до побачення, призначеного в готелі.

Шерлок Голмз мав надзвичайну властивість спрямовувати свої думки, куди він хотів. Дивна справа, до якої нас запросили, була протягом двох годин ніби цілком забута, і він захопився картинами новітних бельгійських майстрів. Вийшовши з ґалерії, він не хотів ні про що інше говорити, як про мистецтво (про яке ми мали найелементарніші поняття), поки не дійшли ми до готелю Нортумберланд.

— Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, — сказав конторник. — Він прохав мене зараз же, як ви прийдете, повести вас до нього.

— Ви нічого не матимете проти того, щоб я заглянув у вашу книгу записів? — спитав Голмз.

— Будь ласка!

У книзі після імені Баскервіль було записано ще два. Одно було Теофілус Джонсон з родиною із Нюкастл, а друге, пані Олдмор з покоївкою із Гай Лодж, Альтон.

— Це, мабуть, той самий Джонсон, якого я колись знав, — сказав Голмз. — Він правник — чи не так? — сивий і шкутильгає.

— Ні, цей Джонсон — власник кам’яновугільних копалень — дуже рухливий джентльмен, не старший за вас.

— Ви, мабуть, дуже помиляєтесь щодо його спеціальності.

— Ні, він уже багато років спиняється в нашому готелі, і ми його дуже добре знаємо.

— Це інша справа. А пані Олдмор? Я щось пригадую, ніби прізвище іі мені знайоме. Даруйте мені мою цікавість, але часто буває, що, навідуючись до одного приятеля, знаходиш іншого.

— Вона хвора жінка. Її чоловік був майор, і вона завжди, коли буває в місті, спиняється в нас.

— Дякую. Я, здається, не можу претендувати на знайомство з нею.

— Цими запитаннями, Ватсоне, — казав він далі тихим голосом, поки ми йшли східцями, — ми встановили дуже важливий факт. Ми тепер знаємо, що людина, яка цікавиться нашим приятелем, не спинилася в одному з ним готелі. Це визначає, що намагаючись, як ми бачили, стежити за ним, він разом з тим боїться бути поміченим. Ну, а це дуже знаменний факт.

— Чим?

— А тим… Еге, любий друже, в чому справа?

Обходячи бильця, вгорі східців ми натрапили на самого Генрі Баскервіля. Його обличчя паленіло від гніву. Він тримав у руці старий запорошений чобіт. Він був до того розлючений, що слова не виходили в нього з горла; коли ж він передихнув, то заговорив на далеко вільнішому і більш західному діалекті, ніж той, яким говорив ранком.

— Мені здається, що в цьому готелі мене морочать як дурня, — вигукнув він. — Раджу їм бути обережними, а то вони побачать, що не на такого напали. Хай їм біс. Коли цей дурень не знайде свого чобота, то хай начуваються. Я розумію жарти, пане Голмз, але цього разу вони перебрали через край.

— Ви все ще шукаете свого чобота?

— Так, і маю намір його знайти.

— Але ж ви казали, що то був новий, рудуватий чобіт.

— Так, а тепер це старий, чорний.

— Що, невже?

— Саме так, в мене було всього три пари чобіт: нові рудуваті, старі чорні і ці полаковані, що на мені. Минулої ночі в мене взяли один видублений чобіт, а сьогодні в мене потягли чорний. Ну, знайшли ви його? Та кажіть же, не стійте так, витріщивши очі?

З'явився схвильований лакей.

— Ні. Я довідувався в усьому готелі й нічого не міг дізнатись.

— Гаразд! Або чобіт мені повернуть до захід сонця, або я піду до господаря і скажу йому, що вмить виїжджаю з його готелю.

— Його знайдуть, впевняю вас. Якщо ви будете терпеливий — його знайдуть.

— Сподіваюсь, інакше це буде остання річ, яку я втрачаю