Читати книгу - "Золотий дім"

Чоловік, що назвав себе Нероном Ґолденом, відгородився передовсім мертвими мовами. Він вільно володів грекою й латиною і змусив вивчити ці мови також синів. Іноді вони вели розмови мовою римлян чи афінців так, ніби то були буденні наріччя, лише два з мільйонів словників Нью-Йорка. Раніше, у Бомбеї, він сказав їм: «Оберіть собі античні імена», — і вибір синів показує, що їхні амбіції були більш літературними, більш міфологічними порівняно з імперськими поривами батька. Вони не прагнули бути королями, хоч наймолодший, варто зазначити, загорнувся в ореол божественності. Вони стали Петронієм, Луцієм Апулеєм та Діонісом. Відтоді, як вони зробили вибір, батько завжди називав їх прибраними іменами. Ім’я задумливого надламаного Петронія Нерон вимовляв як «Петро» чи «Петрон», що звучало радше як марка бензину чи текіли, аж нарешті остаточно спинився на «Петі», що перенесло хлопця з античного Риму в світи Достоєвського й Чехова. Другий син — жвавий, товариський, митець і міський бувалець, наполіг, що сам обере собі прізвисько. «Звіть мене Апу», — вимагав він, відкидаючи батькові заперечення («Ми не бенгальці!»), й не відгукувався на жодне інше ім’я, поки це скорочення не прижилося. А наймолодший, котрому з-поміж усіх них судилася найдивніша доля, став просто «Д».

Саме на трьох синів Нерона Ґолдена ми повинні тепер звернути свою увагу, зазначивши лише при нагоді те, що підкреслювали іноді всі четверо Ґолденів: що їхнє переселення до Нью-Йорка було не еміграцією, не втечею, а вільним вибором. Це може бути цілковитою правдою, якщо йдеться про синів, але у випадку батька, як ми переконаємося, особиста трагедія й приватні потреби могли бути не єдиними мотивами. Можливо, існували якісь люди, поза чиєю досяжністю він хотів опинитися. Трохи терпцю: я не відкриватиму всіх таємниць відразу.

Жевжикуватий Петя — убраний консервативно, але неодмінно стильно — повісив над дверима своєї спальні бронзову табличку зі словами свого тезки Гая Петронія, котрий у Плінія Старшого, Тацита і Плутарха згадується як arbiter elegantiarum, або elegantiae arbiter, законодавець витонченого смаку при дворі Нерона: «Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів. Дальній пізнає Дунай тебе, і прохолодний Борей, і супокійне Канопуса царство, і ті, що споглядають, як родиться Феб і заходить». Вибір такої цитати був дивний, беручи до уваги те, що зовнішній світ його жахав. Але людина може мріяти і у своїх мріях бути інакшою, ніж є насправді.

Я бачив їх у Садах кілька разів на тиждень. Із кимось зблизився більше, з кимось менше. Але познайомитися з реальними людьми — це не те саме, що оживити їх як персонажів. Та до того часу я вже почав думати: просто записуй усе, як є. Заплющ очі й крути кіно в голові, відкрий очі й записуй. Але спочатку вони повинні були перестати бути моїми сусідами, які жили в Реальності і стати моїми персонажами, живими у Дійсності. Я вирішив почати з того, з чого почали вони — з їхніх античних імен. Підбираючи якийсь ключ до Петронія Ґолдена, я перечитав «Сатирикон» і поринув у дослідження меніпейської сатири. «Критикуй ментальні установки, — звучала одна з моїх нотаток для внутрішнього користування. — Це краще, ніж висміювати конкретних людей». Я прочитав ті кілька сатирівських драм, що дійшли до наших днів, «Циклопів» Евріпіда, вцілілі фрагменти «Рибалок» Есхіла, Софоклових «Слідопитів», а також сучасну переробку Софокла — «Слідопитів з Оксирінха» Тоні Гаррісона. Чи цей античний матеріал якось став мені в пригоді? Так, тим, що скерував мене до бурлеску й сластолюбства, якомога далі від претензійності трагедії. Мені сподобалися сатири, що витанцьовували в дерев’яних черевиках у п’єсі Гаррісона, і я занотував: «Петя — поганий танцюрист, із настільки абсурдною відсутністю координації, що людям видається кумедним». Тут можна було ще застосувати один сюжетний хід, бо і в «Рибалках», і в «Слідопитах» сатири наштовхуються на чарівних малят — у першій п’єсі це Персей, а в другій — Гермес. «Передбач можливість увести немовлят, наділених надлюдськими здібностями», — записав я в зошиті, а поруч, на полі, додав: «??? або — НІ». Отож я не мав певності не тільки щодо самої історії чи її центральної таємниці, але й щодо форми. Чи відіграватиме якусь роль сюрреальне, фантастичне? У цю мить я не був певний. А античні джерела не тільки допомагали, але й збивали з пантелику. Сатирівські п’єси, що, очевидно, були діонісійськими і брали свій початок, імовірно, від народних обрядів на честь цього бога. Пиятика, секс, музика, танці. Тож на кого в моїй історії вони мали би пролити найбільше світла? Петя «був» Петронієм, але його братом був Діоніс… у чиїй історії питання статі — або статевої ідентичності, якщо намагатися уникнути того слова, котрого так не любила його коханка, надзвичайна Рія — було б центральним… Я занотував: «Постаті братів до певної міри накладатимуться одна на одну».

З думкою про Апу я повернувся до «Золотого осла», але в моїй історії метаморфоза судилася іншому брату. (Знову персонажі взаємонакладаються.) Однак я зробив таку цінну нотатку: «У часи Луція Апулея «золота історія» була риторичною фігурою на позначення вигадки, буйної уяви, чогось у зав’язку неправдивого. Казки. Брехні».

Що ж стосується чудодійного маляти: замість попереднього «??? або — НІ» мушу ствердити, що без допомоги Есхіла й Софокла відповідь змінилася на «ТАК». У цій історії буде маля. Чарівне чи прокляте. Читачу: вирішувати тобі.

Печальна геніальна химерність чоловіка, якого ми називали Петею Ґолденом, була помітна для всіх із першого дня, коли в зимове надвечір’я він самотньо всівся на лавці в Садах — великий чоловік, ніби збільшена копія власного батька, замашний і масивний, із по-батьківськи гострим поглядом темних очей, які, здавалося, ретельно обстежують краєвид. Одягнений у кремовий костюм під важким твідовим пальтом у ялинку, рукавички й помаранчеве кашне, він тримав у правій руці фужер для мартіні, а біля нього на лавці стояв нестандартно великий шейкер і баночка з оливками, і поки Петя сидів у монологічній самотності і його подих привидом висів у січневому повітрі, він узяв і заговорив уголос, не до когось конкретного, пояснюючи теорію, яку він приписав режисерові сюрреалістичного кіно, Луїсу Бунюелю: чому ідеально сухе мартіні нагадує Непорочне зачаття Христа. Тоді йому було, здається, сорок два роки, і я, молодший на сімнадцять років, сторожко наблизився до нього по траві, готовий слухати, закоханий з першого погляду, як ті металеві стружки, що тягнуться до магніту, як міль, закохана у згубне полум’я. Наближаючись, я помітив у сутінках, що троє дітлахів,