Читати книгу - "Село не люди"

— Та хай буде сьогодні, — Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. — Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…

Людка так і сіла.

— Оце вже — повний ульот! Оговталася — і далі веде:

— Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся — виходь. Підемо.

— Мені б тільки, щоб усе швидко, — Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.

— Людка… А де він буде, той сюрприз?

— Великий покинутий будинок за балкою знаєш?

— Без даху?

— Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.

— А біди не буде? — Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.

— От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?

Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?

Катерина лоба наморщила.

— А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.

Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.

— Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!

— От я тобі зараз покажу!

Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.

— Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.

У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:

— Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.

— Щось там у батька не зростається з тією солярою, — подумав хлопець.

Аж по дорозі йде хтось. Придивився — Сергій.

— Привіт! — Сергій упав у сіно, в очах бісики. — Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися! І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.

— Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж — нові. Далі! Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані нову простиню стягнув. Ще дві треба…

— Навіщо стільки?

— Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю простинею вкриється. А потім… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?

— Та щось воно… страшно.

— Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…

— Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…

— Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.

— Добре.

Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.

— Хоч би не втекла, — подумав.

Близько десятої вечора у п'ятницю, коли в кожній шанівській хаті роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився за балкою осторонь інших руїн.

Шифер із даху кмітливі шанівці розтягли на другий день після від'їзду хазяїв, а потім іще з півроку тряслися, що хазяї повернуться й буде всім непереливки. Але ніхто не повернувся, і з часом усе, що хоч більш-менш для господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тільки поцвілі шпалери на стінах і груба кам'янка без затулки. Хлопці ступили в будинок, і Сергій хмикнув:

— Аж мороз шкірою…

— Чого? — Сашків голос чогось захрип, дух забивало.

— Не від страху, чувак! Від майбутньої насолоди!

— Ти ж мене…

— Що?

— Та навчи хоч, що робити. Я ще з дівками не того…

— А це, бля, не вища математика. Простіше, ніж гроші рахувати. Навчу, не сери! Я тих дівчат уже… — Сергій поліз у рюкзак, — Ось! Ліхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болоті.

Сергій поставив ліхтарик на кам'янку, обдивився.

— У кутку є шматок вцілілої підлоги. Там база буде. Рядно розстелимо, зверху- простиню… Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафін у миску і на вогонь. Парафін не тільки розтопитися має, а й охолонути трохи. Хутчіш, чувак, бо не встигнемо.

Сашко й заходився: дві цеглини руба поставив, на них — миску з парафіном, під миску — сухе пальне, розпалив.

— А що далі?

Сергій тим часом свічок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.

— Зараз, Саньок. Прочитаю.

Вийняв із рюкзака папірець, розгорнув, ліхтарика підсунув ближче і лоба наморщив.

— Ага… Ось воно, — і давай читати. — «Розігрійте парафін до тридцяти п'яти градусів за Цельсієм…» Бля! Хоч кидай тут усе чисто й біжи по градусник. Ні фіґа! Пальцем градуси поміряємо. Правильно, чувак?

Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати — і до Сергія:

— А що за бомага? — Інструкція, чувачелло! Інструкція по отриманню неземної насолоди.

— А де взяв?

— Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу — мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.

— А може, це липа якась?

— Не, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув. Так він казав: «Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу». Ясно?

— Що лизати?

— Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота? Годі вже, бля, з себе целку вдавати.

Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.

— Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня, скоріш!

Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. І парафін — як опара. Дихає.

Сергій знову читати взявся.

— Так… «Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін обережно влийте в медичний шприц». Не, ну це просто знущання! Які такі двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.

Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.

— Оце такі муки терпіти… Нічо'… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.

— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.

Хлопці схилилися над мискою.

— Ну що? — Сашко.

— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти — перший?

— Та я…

— От,