Читати книгу - "Село не люди"

— Так і чоботи твої кирзові вже… того. Латка на латці.

— От причепилися. Дайте хоч доїсти.

Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж дванадцять розкладачок.

— Росте бізнес? — прошамкотіла стара Ничипориха.

— Росте собі, — кивнув Микола. — Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці — концерва різна й макарони, тут — приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде — все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут — усе чоловіче. Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові, колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці — хоч завалися. І довгі, і коротші. А оце всяка лабуда — гребінці, ножиці, заколки, леза… Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці — цукерки, чіпси, жувачка. А оце — до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з китицями. Хух!.. То що?

— Миколо, а олією візьмеш? — спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.

— Гривня за літру! — оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.

— Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п'ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.

— Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!

Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:

— Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…

— Добре… Я поки все чисто роздивлюся.

За п'ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сітки. І мамці:

— Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…

— Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні — краю не видно.

— Яка така робота?

— За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…

— У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.

Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.

— Мамцю! Очі розбігаються!

— А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.

Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.

— Таж гарно, мамо! Ти дивись…

— Коротенька якась. Між ноги дути буде.

— А онде така сама, тільки довша.

Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном. — І скільки? — гукнула мамка до Миколи. Микола придивився, рукою маше.

— А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.

— Скільки?! — мамка аж присіла. — Ти що, з глузду з'їхав?

— Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.

— Та де ж такі гроші взяти? — мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.

— Добре, сто вісімдесят, — змилувався Микола.

— А якщо половину грошей зараз, а половину — через місяць?.. — мамка просить.

— От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.

Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.

— А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, — каже.

— Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне!

От ні в кого такого пальта не буде!

Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.

— А ще сюрприз маю…

— Який?

— От тобі цілісіньких п'ять гривень. Хоч — прокладок накупи, хоч — журнал чи цукерок.

— Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! — Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.

— Скільки заколка ота коштує? — тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на Гумці.

— Та бери вже за три гривні, — відповідає Микола.

— А дасте на п'ятірку дві ромашки? — насмілилося дівча.

— От спекулянтка! — Микола вихопив п'ятірку й кинув Катерині заколки. — Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила. — І вискочу! — ляпнула Катя і розсміялася. Мамка — очі на лоба. І Миколі: — І що ти, дурний, дитині кажеш?! А потім Катерині:

— А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?

— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!

Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.

— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.

— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна — у борг.

— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.

— Таж скільки років тому подарував…

— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.

Догнала мамку, за руку обійняла.

— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..

Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.

— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.

— Як це?

— А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за стіною.

— А наш татко такий?

— Такий… Хіба сама не бачиш?

— А чого п'є?

— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?

— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову зупинилася.

— Що ти сказала?!

Катерина і собі стала. Серце калатає.

— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…

Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.

— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки — самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:

— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…

Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.

Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…

— Ульот! — визнала Людка. І свою коробку розкрила.

— Класні черевички, — Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі — і надивитися на могла.

— Кать, я чо'