Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Чумак був іще бадьоріший, як звичайно. Йому було приємно маршувати з цим повстанським відділом, частинкою тієї героїчної армії, яка вела запеклий змаг із ворогами за волю й незалежність України. Дійсно, правдивим є твердження про те, що краще прожити левом один день, як бараном ціле життя!

Сотня доходила до села. Почувши пісню, люди вибігали з хат, стояли біля воріт і привітно махали руками. Деякі жінки плакали. Назустріч повстанцям бігли дівчата, бо не одна з них мала між ними нареченого. Прилюдно вони не цілувалися й виявляли свої почуття тільки ніжними стисканнями рук та виблискуючими від щастя очима.

Почет пішов на квартиру до родини Баків - дуже інтелігентної і заслуженої між українцями. Пані Бак надзвичайно приємна, добра господиня й напрочуд гостинна. Всі діти вже здобули вишу освіту. Один із синів - Теофіль - старий революціонер і колишній приятель Чумака перебував десь на еміграції, де, певно, також виконував добру роботу для української справи.

Чумак задивився на наймолодшу його сестру, веселу й життєрадісну, сповнену чаром юности, яка розмовляла з командиром Залізняком. Знав, що вони любляться, й мимоволі зітхнув. Згадав свою чудову Марійку…

А село вирувало. Всюди розмови, жарти, сміх. І знову пісня, цим разом іще краща, бо до повстанців приєдналися жіночі голоси.

Повстанці…

Чумак похитав головою. Коли майбутні історики схочуть усталити число осіб, які брали участь у революційно-визвольному повстанському русі, їм буде надмірно важко це зробити. Адже тільки на терені Лемківщипи в боротьбі брало участь усе населення, а ОУН, маючи за собою роки практики в цій боротьбі, користувалася стовідсотковим довір'ям усього українського народу. ОУНівська сітка сягала сюди, в найдальші закутини Краю, навіть туди, де жило лише кілька українців, не минаючи наших людей у Польщі, Словаччині и Чехії. І всюди, де діяли відділи УПА й ОУН, їхні адміністративні чинності були дуже активними і справними.

Політичні партії, які перед тим були в Галичині, перестали існувати. Що ж торкається другої частини ОУН, яка мала претензії на монополію народження української революції, то про її діяльність не було чути майже нічого. Але до Краю вже встигла прийти її брошура, повна брудних наклепів.

Чумак замислився. Шкода, що так багато наших людей вийшло на еміграцію, коли вдома безмір праці, включно з обсадженням військових і цивільних постів. І просто дивно стає, що все так добре зорганізоване, починаючи під шкіл і на церковних та громадських відтинках закінчуючи. Й коли вся ця революційна машина працює в царстві сатани Сталіна, то якого вміння треба, щоб нею керувати. Хто ж такий той Чупринка, який очолює УГВР, ОУН, УПА? Таж це не колишня кількатисячна ОУН, це кількасоттисячна озброєна армія, а в загальному - кількамільйонова частина визвольного народного руху.

Ще дивніше стало Чумакові, коли пригадав, що зовсім недавно понад сім мільйонів людей гинуло покірно з голоду, а кілька польських поліцистів могло тероризувати цілу околицю. Часи змінилися. Сьогодні московські дивізії обминають нами терени. І знову насунулося питання - хто ж дав тим пасивним масам такий національний хребет?

На цю тему часто дискутували повстанці й у своїх дискусіях завжди вертали до тих самих велетнів духа - Шевченка, Міхновського, Донцова, Петлюри, Коновальця, Бандери, а тепер - Чупринки…

Одного разу кілька підстарший вели завзяту дискусію із сотенним виховником Зоряном, до якої уважно прислухався сотенний Громенко. Видко, що ця дискусія йому подобалася, бо він підійшов до її учасників. Усі зірвалися з місць і виструнчилися, але на знак сотникової руки посідали знову. Чумак не витримав і запитав командира, хто такий Чупринка.

Сотник підсміхнувся й відповів:

- Друзі, вам буде смішно, але я й сам не знаю. Конспірація настільки велика, а вона мусить бути, що пройдуть роки, поки ми довідаємося, якщо житимемо. - Він трохи помовчав, тоді продовжував: - Здається мені, що це Роман Шухевич. Я був під його командою в Українському Легіоні. Ми перейшли Полісся, й останній раз я бачив його на Волині. Це надзвичайно здібна людина, але чи власне Роман Шухевич є Тарасом Чупринкою - у цьому не маю певности…

Так минали тижні й місяці. СКВ поборювали комуністично-польський збрід, відділи УПА магазинували харчі і зброю та переводили вишкіл, а сітка ОУН вела муравлину працю з населенням.

У кожному селі працювали різні робітні й верстати - кравецькі, санітарні, фармацевтичні, виготовлення бандажів, направи зброї тощо. Діяли також численні курси: санітарні, адміністративні, пропагандивні, поліційні, зв'язкові.

Відділи УПА зростали з кожним днем. До цього у великій мірі спричинилися самі большевицькі політруки, ведучи завзяту пропаганду проти «бандерівців». Упівські з'єднання діяли дуже успішно всюди. Вони боролися і проти большевицьких партизанів, і проти регулярних частин червоної армії, завдаючи ворогові на обидвох відтинках дошкульних утрат у людях і мілітарному випосадженні.

Вищезгадана пропаганда совєтських політруків подобалася нашим братам-наддніпрянцям. Вони десятками дезертували з червоної армії і розшукували упівські відділи з метою пристати до них.

Коли московські дивізії прокотилися українськими землями й пішли на Захід, серед повстанців існувало велике побоювання, що при зворотному марші червоної армії на Схід упівським формаціям доведеться воювати з її частинами. Тим більше було здивовання Верховного Командування УПА, коли червоноармійські частини одержали наказ, щоб при відході із заходу обминати ті терени, на яких оперують відділи УПА.

Українські повстанці зрозуміли причину видання такого наказу щойно тоді, коли побачили червоні полчища в поворотному марші. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла «визволяти світовий пролетаріят від капіталізму», але того пролетаріяту ніде не знайшла й тепер грабувала все, що могла, та насилувала жінок, її поворот уподібнювався до походу татарської орди. Окремі червоноармійські відділи не мали ніякого командування, деякі з них стаціонували по кілька тижнів в одному селі, пили самогон і справляли дикі оргії. Не раз вони, занадто розгулявшись, потрапляли на територію, де знаходилися упівські частини, й тоді їх легко можна було роззброїти.

Через два місяці після закінчення війни почалася відбудова нової Польщі - комуністичної. Найбільшою її проблемою були Грубешівщина, Перемищина й Лемківщина, тобто ті землі, які вона одержала в подарунку від Сталіна, Рузвельта й Черчеля. Поляки страшенно любили ці українські землі, але побороти УПА їм було не під силу, й до «старшого брата» посипалися нарікання та просьби, щоб той забрав собі всіх українців, а полякам залишив тільки їхні землі. Так прийшло до