Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Рій Міші розпочав будувати кришки біля села Бурівниці в малому ліску, який лучився з великим лісом. Саме у цьому зливалися дна шумливі потічки, а поміж ними починалася досить висока гора, покрита великими соснами й ліщиною.

Підбір місця для спорудження криївки був дуже добрий, коли брати під увагу ті завдання, які вона мала виконувати. А їх не бракувало. Треба було подбати про магазинування зброї, амуніції, ліків і харчів, про пристосування на шпиталь, про забезпечення теренового проводу та його адміністрації, які цілий час до даного терену були прив'язані, про місця постою для боївок Служби Безпеки чи зв'язкових тощо.

Тому, врахувавши всі можливості й завдання криївки, включно з порами року, а спеціяльно дбаючи за осінньо-зимовий період, Міша вирішив будувати її таки між тими двома потоками Тут не було жодних стежок, які загрожували б конспірації під час будови, а потоки забезпечували підхід чи відхід із криївки без залишення за собою слідів. Коли б ворог цю криївку викрив, то все ж таки можна було бодай частині перебуваючих у ній дістатися пробоєм до котрогось із потоків і потім прорватися до лісу.

Кожного ранку, після розставлення підслухувачів, починалася завзята праця. Коли ці підслухувачі зауважували когось у лісі, то негайно повідомляли друзів про небезпеку і праця миттю припинялася, щоб не зрадити місця криївки. Така конспірація стосувалася до всіх повстанців, аби у випадку потраплення до полону ніхто, навіть під тортурами, не виявив, де саме ця криївка знаходиться.

Знайшовши в горі природну заглибину, повстанці розкопали її, поширили, й незабаром криївка була готова. Вона мала 6 метрів довжини, 4 метри ширини і 2 метри висоти. Стіни й підлога були виложені деревом, а підшкірна вода спливала під підлогою замаскованими рурами. Далеко тяжче пішла справа з дахом. Тут треба було давати грубі бальки й ізолювати нутро криївки від води шляхом накладання грубого (понад один метр) шару каміння і глини.

Праця була надзвичайно важка. Часом необхідно було витратити цілий день на те, щоб розбити й вивезти тачками кубічний метр каміння. Але, незважаючи на ніщо, не обходилося без гумору.

Стрілець Павук, удаючи невдоволеного, сердито буркотів:

- Ця робота для «цивіль-банди», а не для моїх панських рук! На це одержував повчальну заувагу стрільця Когута:

- Не бійся! Краще доїтимеш корови після війни! Павук відпалював:

- Ніхто тобі не винен, що ти «селепко», але не всі такі. Хтось і війтом повинен бути!

- Пане «бурміщ», тачка чекає! - відповідав знову маленький на зріст і комічно повільний Когут.

Будова доходила до кінця. Залишилася найважливіша річ - маскування. Треба було все замаскувати так природно, щоб виглядало, що у цьому місці ніколи не ступала людська нога. Все галуззя, забруджене глиною під час розкопів, обмили, потім провірили, чи десь немає зламаної деревинки або гілки, чи не лежить поблизу зрадливий недокурок або якесь інше сміття. Отож накриття поверхні й маскування тривали кілька днів.

Рій Міші збудував іще дві криївки. Одну в Дилягівському лісі, цілком подібну до першої, а другу - в Грушівському лісі, але вже іншого вигляду. Вона була зовсім простенька, квадратова: 4x4 метри і 3 метри глибини. З усіх сторін її виклали досить грубим шаром соломи та забезпечили вентиляцію і сплив підшкірної води під підлогою. Призначалася для магазинування збіжжя, а пізніше виявилося, що воно зберегло свою якість навіть після двох років, бо зіпсувався лише кількасантиметровий поверховий шар.

Коли робота скінчилася, пляни розташування трьох криївок, позначених конспіративними знаками, були передані до канцелярії сотні. Одні рої повернулися на постій, а їх заступили свіжі й почали нову будову.

Відпочивши два дні, рій Міші долучився до своєї чоти, якою командував чотовий командир Залізняк. Почалися військово-вишкільні вправи, що тривали кожного дня сім годин: половину часу забирала теорія, а другу - практика. Найбільша увага присвячувалася повстанській тактиці. Підчас відбування вправ часто можна було чути, як старі бойовики, які мали за собою вже кілька років гарту й по кількадесят боїв кожний, нарікали на новаків, котрі щойно були долучені до чоти із СКВ. Безперечно, вони мали рацію, бо хоч до УПА приділяли найкращих членів СКВ, одначе їм було далеко до упівських ветеранів.

Самооборонні Кущові Відділи мало майже кожне село, й вони були зорганізовані на взірець Відділів УПА. Найменшою одиницею СКВ одного села був рій, але великі села могли мати до двох чіт. Під адміністративним оглядом СКВ належали до Проводу сітки ОУН, а під тактичним - командуванню УПА даних теренів, їхнім завданням була оборона цивільного населення перед нападами комуністично-польських банд, і з нього вони вив'язувалися прекрасно. Лише час від часу треба було вислати рій або чоту УПА котромусь із СКВ на допомогу.

Деякі СКВ відбували свою службу тільки вечорами, бо вдень їхні члени працювали на господарствах, але були й такі, які несли військову службу постійно, їхнім вишколом займалися інструктори з упівських формацій.

Часом відбувався два рази на тиждень загальний вишкіл, ведений упівськими інструкторами, який проходили всі здорові мужчини у віці від 18 до 50 років. Інколи приходив усіми люблений і поважний командир Громенко, щоб провести вишкіл із цілою сотнею. Тоді все йшло чомусь краще, всі були рухливіші і слухняніші. Коли ж кінчався практичний вишкіл, командир виводив сотню на галявину й викладав топографію.

Після таких кожноденних військових вправ сотня відходила на місце свого постою, причому майже щоразу вибирала інше село. Адже все Закерзоння знаходилося під контролем УПА, на десятки кілометрів довкола ніхто не бачив ані сліду ворожого війська. Всюди панувала тиша. Але це була тиша перед великою бурею…

РОЗДІЛ 5. ВИШКІЛ БОЄВИКІВ

Трьома лавами сотня маршувала до села. Спереду, як завжди, почет на конях. Сотенний лікар, доктор Шувар, який також керував сотенним хором, подав голос першій трійці чоти командира Чайки. Вона почала, а за нею із двох сотень міцних вояцьких грудей вихопилися слова маршової повстанської пісні, й довкілля стрепенулося, наче сполоханий птах.

Спочатку йшли лісовою доріжкою, а потім видісталися в чисте поле і вкерувалися в напрямі Явірника Руського й Рибного. Ця частина терену була досить гориста. Маршуючі повстанці бачили зліва від себе срібну стрічку Сяну, а в долині над його берегом - барвисті плеса сіл із вкрапленими в них біленькими хатками. Яка краса!

Настрій сотні відзначився бадьорістю. Марш відбувався по рідній землі, під звуки рідної бойової пісні, й це окриляло всіх. Навіть баскі коні, дещо підтанцьовуючи, дотримували у своєму кроці такту. Доктор