read-books.club » Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 150
Перейти на сторінку:
попрощатися, перед забивання віка труни кинув той черевик — куди втрапить — на татове тіло. Утрапив — бачилося в уяві — на обличчя.

Нижче — якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини[63]. Застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором'язливо забився в ноги, мовби ховаючи сором за свою пару, яку люди змусили зневажити колишнього власника.

Аби якось стримати нездоланне бажання кинутися на шию батькові після восьмирічної розлуки, відвертаюсь, а пальці мимоволі стискаються в кулаки.

Прости, Василь, что я твою тщету

увидел, поднимая крышку гроба,

что опер Ковалевич смотрит в оба

(ну, отвернись!), но опер на посту —

глядит, как сын (сын!) отвернулся твой,

а опер никогда не отвернется,

кладбищенские жидкие воротца

руками развели, и шелухой

подсолнуховой сыплет мент унылый

на чистый снег двоящихся крестов,

и сыну надругательство готов

пришить он над отцовскою могилой…[64]

Коли Василь Овсієнко з Олегом Покальчуком та іншими перекладали тіло Василя Стуса на взяту з дому тканину і, вже на ній, — у цинкові труни, хруснула кісточка. Здалося — шийна.

Василь Ґурдзан вклав церковні символи. Стали. Помолились. Випалили по цигарці. Хлопці на плечах несли ще не залуджену й не прикриту віком труну до машини: лудили вже там. А я відчув, що це була моя остання й найкраща зустріч із татом, під час якої він дав (передав, сказав, повідав) щось таке, чого ніколи не говорив (передавав, розказував, дарував — не знаю) живим…

Утім, можливо, до цього я просто не був готовим його почути…

Із ясного неба нас освітлювали зорі й місячне сяйво, яке вщерть заповнювало собою простір не лише цвинтаря, а й красивої та гордої ріки, супроти течії якої Єрмак колись вирушив на підкорення Сибіру. Ми теж ішли тоді проти течії, й уже не так багато треба було докласти зусиль, аби течія стала нашим супутником.

Перед восьмою ми повернулися до розритої могили Юрія Литвина: його труна вже була по саме віко вкрита водою. Разючий контраст із могилою Василя Стуса змусив завмерти в нерішучості: аби підняти труну на поверхню земли, комусь із нас треба було, стоячи вище колін у могильній воді, завести під труну мотузки.

Повертався фізичний страх перед трупною отрутою, він тиснув на психіку, а уява та моторошні страшилки загрожували перетворитися на нездоланну й зміцнену хворобливою уявою перешкоду. Очі наших наглядачів засяяли зловтіхою: що, мовляв, піджилки трясуться? Ініціативу взяв на себе Олег Покальчук. Спустившись на дно — його штани так і не просохли до самого Києва — він без зайвих розмов здійснив те, що кожен із нас підсвідомо волів перекласти на інші плечі.

Труну Литвина піднімали довго й трудно. Ось Василь Овсієнко, не втримавши рівноваги, починає зсуватися в яму, але чиясь міцна рука останньої миті втримує його. Нарешті труну, із якої сотнею струмочків дзюркотіла темна вода, піднято. Коли зняли віко, побачили майже повністю розкладене тіло, яке з незрозумілих причин ще не встигло оголити кістки господаря. Усупереч учорашнім побоюванням, це нікого не налякало й нікого не відштовхнуло. Ми мовчки — хто в рукавичках, хто й без — почали перекладати тіло на білу тканину. Тріснув череп, — на оголену руку Василя Овсієнка потрапили краплини мозку, який колись напружувався, працював, вів Юрія Литвина життям, а тепер — з примхи долі й злої волі вдоволених життям бандитів — опинився на руці колишнього побратима, викликавши занепокоєння навіть щойноприбулого місцевого лікаря. Так, ми порушували всі правила проведення ексгумації. Однак чи був спосіб їх за тих умов не порушити?

Нарешті тіло було перекладено в цинкову труну. Відбули панахиду. Вклонилися… ямам, які глипали на нас чорною порожнечею й низкою пронумерованих стовпчиків. Їм ще лежати в чужій землі.

Знявши номери зі стовпчиків і сяк-так закидавши могили, ми поверталися до Чусового: довгий і надзвичайно світлий день добігав свого кінця так швидко, що навіть секундна стрілка досягла звичної динаміки свого бігу.

Близько одинадцятої вечора прибули до готелю. Там і довідалися, що того дня в Пєрьмі братам Тихим здійснити ексгумацію свого батька не вдалося: усе переносилося на день вильоту. Володимир Шовкошитний з водієм Валєрієм Сідоровим усю ніч чаклували біля машини — зранку вона має їхати, бо хто зна, які ще несподіванки чекають за рогом, а уральським бездоріжжям до літака ще треба було добитися.

За півтори години до відльоту цинкову труну з прахом Олекси Тихого було здано в аеропорт Пєрьмі: на відміну від мене братам Тихим ексгумацію довелося здійснювати самим. Але все — все! — вдалося. Ми з легким серцем зайшли до літака, занурилися в темне небо Пєрьмі, аби за кілька годин льоту приземлитися в Києві…

Київ зустрів нас неочікуваним сяєвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей. Усупереч сподіванням, жодних емоцій, принаймні в мене, це не викликало. Київський морозець після вчорашньої сльотавої Пєрьмі видавався чимось нереальним, позбавленим внутрішньої напруги, а все, на що падав погляд, здавалося не вартим уваги спецефектом. Мітинг, листівки… Якась машина, на ній чомусь стоїмо з мамою зі свічками в руках. Її очі — провалля печалі з кристаликами давно висохлих сліз — зблукали десь далеко в минулому.

Штани та взуття Олега Покальчука так і не просохли й на очах дубіли. Спроби добитися машини, яка б відвезла Олега додому, від організаторів зустрічі — М. Гориня, Є. Пронюка та інших — закінчилися нічим: є важливіші справи. І хоча гроші було знайдено без проблем, чомусь «важливіші справи» викликали особливо різку й навіть неадекватну реакцію.

Нарешті видали вантаж. Ми з мамою стоїмо під зливою патріотичних промов і високих слів, а я нічого не чую — бачу лише Литвинову могилу, у якій стоїть Олег, намагаючись завести під неї мотузку й не замочити верхнього одягу…

Свічки… багато свічок… мамині геть сухі очі: доля не дала їй можливости не лише востаннє побачити свого чоловіка, але й залишитися наодинці з його труною. Тортури публічністю тривали.

Нарешті все закінчується… Ігор Бондар береться везти труни до Покровської церкви, де наступного дня має бути відспівування…

Наступний день був найхолоднішим у всій зимі 1989—1990. Мороз сягав 25 ступенів, проте, здавалося, людей, які поступово виривали себе з обіймів страху, це не лякало.

Панахида в церкві затягувалася. Православні священики на замовлення влади робили все можливе, аби відспівування не припинялося безкінечно довго і, перериваючи їх, довелося втручатися й закінчувати панахиду священикам греко-католицьким. А ще ж треба було під'їхати

1 ... 11 12 13 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"