Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Час до часу підходили типи:

— У вас є прекрасний шанс зустріти цю ніч в тюрмі, — кидали вони, втім, не затримуючись надовго біля жодного з нас. Ми теж намагалися не залишатися поодинці: інстинкт самозбереження. Певне, єдиний випадок у моєму житті, коли ситуація дуже чітко визначала, хто — свій, хто — чужий.

О 14.30 приїхали Василь Овсієнко, Юрій Бєліков, директор місцевої друкарні Міхальов і журналіст газети «Чусовский рабочий» Ніколай Ґусєв.

Змінюючи один одного, ми продовжували — пласт за пластом — занурюватися в землю.

І лише одна думка час до часу зринала у підсвідомості: чи це татова могила? чи ж його тут поховано? чи це не ще одна брехлива вигадка влади, якій ніколи й ні в чому я не звик довіряти від самого дитинства? Коли це нав'язливе припущення (у Києві ми з мамою чомусь дуже боялися, що 1985-го нам із якихось причин не показали справжню могилу батька) ставало аж надто настирливим — із новою силою брався до роботи.

Годині о 15-й почувся вигук Олега Покальчука:

— Є! Хлопці, тут щось тверде! Здається, ми вже докопалися віка труни!

Покидавши заступи, ми всі зібралися довкола могили. Ще б пак, це було нашою першою перемогою. І то якою перемогою! Усупереч всім, усупереч усьому світові, всупереч мєнтам, що відразу оточили нас із різних країв могили, усупереч тим байдужим київським листівкодрукарям і бездушно свавільному чиновництву, ми таки досягли свого[58]. Почуття любови та вдячности до цих людей, поміж яких я мав щастя перебувати, захопило мене, і я сомнамбулою ходив від одного до іншого й дякував їм: кому вголос, кому — подумки.

Татова могила виявилася неглибокою — «у межах приблизно 100—140 см»[59] — і сухою. Тієї миті я ще не надав цьому особливого значення.

Очищали труну від земли й готували до підняття: заводили мотузки під батькову домовину — біля голови й ніг — Олег Покальчук та Василь Овсієнко. Кожен рух фіксувався Павловим на відеоплівку. Богдан Підгірний весь час кудись бігав підзаряджати свою стару-престару камеру, а брак плівки змушував його знімати лише щось «особливе».

Могила Юрія Литвина виявилася глибшою: «150—180 см»[60]. Проте й її ми закінчили розкопувати до сутінок.

Яма, у якій знаходилася труна Литвина, на відміну від могили Стуса, швидко набухла водою. Падали сутінки. Володі Шовкошитного з цинковими трунами все не було. Чернілевського поступово опановувало майже панічне хвилювання: де машини? Я ж внутрішньо залишався неприродно спокійним і чекав лише одного — миті, коли буде піднято віко труни. «Він чи не він?» — передвиїздні страхи й побоювання вже не відпускали, хоч я й знав: якби тут було щось не так, не було б мені так спокійно, навіть затишно на цьому цвинтарі, що ховає сотні й сотні трагічних і кривавих людських доль, щедро скроплених «природною» й байдужою наругою служителів імперій.

О 18-й, уже в суцільній темряві, під майже відверто радісно-глузливі погляди наших наглядачів, ми все ще зберігали спокій і впевненість: нічого не трапилося. Дорога від Пєрьмі далека. А в дорозі, як відомо, всяке буває. Попри намагання чимось зайняти себе, розмови не зав'язувалися, і кожен сам шукав для себе якусь мороку.

Юра Бєліков з Богданом Підгірним та Василем Овсієнком навіть пішли до найближчої ізби довідатися, чи немає там телефону. Виявилося — немає. Натомість вдалося домовитися з господарями — Ніною Василівною та Сергієм Тимофійовичем Жерєбцовими[61] — про можливість під'єднання до їх електромережі потужного електричного ліхтаря (майже прожектора), захопленого з Києва Богданом Підгірним.

О 18.40 розриті могили освітилися штучним, але таким обнадійливим світлом, — міліціонер, опер, Дивдін (представник санепідемстанції) та Казанцев (комунгосп) були прикро вражені й хтось із них навіть пішов до хати «на розмову» з «нелояльними» господарями. Утім, як пішов, так ні з чим, і повернувся. А нам було втішно: ще хтось із «простих» російських людей вирішив допомогти, поневаживши місцеву владу, від якої, як і всі жителі маленьких містечок і сіл, доволі залежний.

Що ж, схоже, ми зробили все можливе. Лишилося чекати. Погрівшись хвилин п'ять у світлі прожекторів, знову пірнули у темряву…

Хвилина, дві, три, чотири… Час до часу я позирав на годинник. Секундна стрілка, здавалося, заніміла й не хоче бігти у звичному ритмі. Припаливши цигарку, бреду мокрим снігом до недалекої лісосмуги, занурюючись у глуху пітьму близького болота. Ґрунт осідає під черевиками, але не провалюється. Чомусь саме тієї миті прийшло розуміння одного з батькових виразів, що сипалися на мене з його листів і розмов 1979—1980 років: «Час — категорія не лінійна». Усе залежить від того, як Ти, людина, наповнюєш (розширюєш / звужуєш) його межі. Буває, одна хвилина збагачує тебе таким духовним знанням, якого не надбати ніяким життєвим досвідом[62].

Це були саме такі хвилини.

Про можливість неприбуття машини з трунами не думалося: це випробування, і його треба витримати, відкинувши всю машкару буденности…

— Дмитре, Дмитре, — почув далекий голос Олега. — Приїхали, машини приїхали!

Я повертався в радісне збудження друзів і сприкреність представників офіціозу. Останні були зовсім не готовими до такого перебігу подій. Володя Шовкошитний розповідав історію своїх кіл пекла, а водій Сідоров лише покректував і щось чаклував довкола машини:

— Геть погнулися ободи коліс. Дурниця! Доїдемо, а в гаражі щось придумаємо. Ніч довга, — казав він, задоволено затягуючись цигаркою. — Ох, випить хочеться, а не можна. Зразу заметуть… суки…

О 19.30 підняли татову труну. Я не брав участи в цьому, спостерігаючи за процесом піднімання збоку, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Спершу над краєм могили з'явилася ширша частина ящика — там має бути голова, потім — вужча: ноги. Вдягнувши прихоплені з Києва Олегом Покальчуком ґумові рукавички, учасники ексгумації почали відкривати віко труни. Нечисельні гвіздки вийшли легко.

На мене дивилось зчорніле, але — фантастика! — не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений. Очі заплющені, — почвари, але не повні, — спокійно відклалося у свідомості. Лише тепер я прочув моторошну тишу, яку не порушували навіть підглядачі, що стояли довкола нас.

Прямо під обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого «просила каші». Я виразно уявив, як котрийсь із державних служок-наглядачів, які поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985-го з ним