Читати книгу - "Quo vadis"

Це було сказано навіть із часткою щирості – Помпонія Грецина, хоча й досягла післяполуденної пори життя, зберегла незвичайно свіжий колір обличчя, риси якого були дрібні й витончені, і, незважаючи на темний одяг, статечну поставу й сумний вигляд, справляла часом враження зовсім молодої жінки.

Тим часом маленький Авл, який подружився з Вініцієм, коли той жив у них у домі, почав просити юнака пограти в м'яча. Слідом за хлопчиком увійшла до триклінію й Лігія. Під покровом плаща, з мерехтливими полисками світла на обличчі, вона тепер здалася Петронію красивішою, ніж при першому погляді, і справді нагадувала німфу. Він підвівся, схилив перед нею голову й замість звичайних привітань – а він же ще не сказав їй жодного слова – звернувся до неї з віршем, яким Одіссей вітав Навсікаю:[118]

Руки, богине чи смертная діво, к тобі простягаю,

Якщо одна із богинь ти, владичиць просторого неба,

То з Артемідою тільки, великою донькою Зевса,

Будеш красою обличчя і станом високим ти схожа;

Якщо ж одна ти із смертних, долі під владою сущих,

То несказанно блаженні отець твій і мати, й блаженні

Браття твої…

Навіть Помпонії подобалася вишукана ґречність цього світського чоловіка. Що ж до Лігії, та слухала його в збентеженні і, червоніючи, не насмілювалася підвести очі. Та ось у куточках її рота забриніла пустотлива усмішка, на обличчі відбилася боротьба між дівочою сором'язливістю та бажанням відповісти – і, видно, це бажання перемогло: глянувши просто у вічі Петронію, вона відповіла йому словами Навсікаї, вимовивши їх одним духом, як завчений урок:

Звісно, мандрівцю, славетний твій рід: ти, я бачу, розумний.

Після чого, швидко повернувшись, випурхнула, наче сполохана птаха.

Тепер надійшла черга Петронія дивуватись – він не очікував почути Гомерові вірші з вуст дівчини, котра, як він дізнався від Вініція, була родом із варварського племені. Він запитливо подивився на Помпонію, але та, не помітивши його погляду, нічого не сказала – в цю хвилину вона, всміхаючись, дивилася на обличчя Авла, що сяяло гордістю.

Гордість цю Авл і не намагався приховати. Він був прихильний до Лігії, мов до рідної доньки, і до того ж, незважаючи на свої давньоримські забобони, що спонукали його вергати громи проти грецького впливу та його поширення в Римі, грецька мова була в його очах ознакою вищої світської витонченості. Сам Авл так і не опанував її, про що у глибині душі жалкував, і тепер йому було приємно, що вельможному гостю, та ще й письменнику, що, напевно, вважав дім його ледве не варварським, відповіли мовою Гомера та його віршем.

– У нас у домі є вчитель-грек, – сказав він, звертаючись до Петронія, – він навчає нашого хлопчика, а дівчина слухає. Вона ще горобеня, та миле горобеня, й ми обоє до неї звикли.

Петроній дивився крізь переплетення плюща і капріфолії на трійку юних гравців. Вініцій скинув тогу і в самій туніці підкидав м'яча, а Лігія, що стояла напроти нього з піднесеними руками, старалася м'яч піймати. При першому погляді дівчина не справила на Петронія великого враження. Вона видалася йому занадто худорлявою. Але, придивившись у триклінії поближче, він подумав, що, мабуть, саме такою можна собі уявити юну Аврору, – і як знавець жінок відзначив у ній щось незвичайне. Він усе побачив і все оцінив: і рожеве личко, що ніби світилось, і свіжі, мовби для поцілунку складені, губки, і блакитні, наче морська лазур, очі, й алебастрову білість лоба, і пишне темне волосся, що вилискувало на звивах бурштином або коринфською міддю, і струнку шию, і божественну лінію плечей, і всю її гнучку, тонку постать, юну та свіжу, як травневий день, мовби квітка, що розбрунькувалася. В нім прокинувся художник і шанувальник краси, котрий відчув, що до статуї цієї дівчини можна було б зробити напис «Весна». Тут йому раптом пригадалася Хрисотеміда, й він ледве не розсміявся вголос. Із золотавою пудрою на волоссі, з підведеними чорною фарбою бровами, вона здалася йому такою безнадійно зів'ялою, якоюсь пожухлою трояндою, що осипається. Але ж через Хрисотеміду йому заздрив увесь Рим. Потім він згадав Поппею – так, усіма уславлювана Поппея, подумав він, схожа на бездушну воскову маску. А в цій дівчині з постаттю танагрської статуетки дихає не тільки весна – в ній живе сонцесяйна Психея, світячись у її рожевому тілі, як вогонь світиться в лампі.

«Вініцій має рацію, – подумав Петроній, – а моя Хрисотеміда стара, стара… як Троя!»

І, звертаючись до Помпонії Грецини, він вказав рукою в сад.

– Тепер я розумію, доміно, – сказав він, – що, маючи таку пару, ви вважаєте за краще бути вдома, ніж на бенкеті в Палатинському палаці чи в цирку.

– Так, вірно, – відповіла Помпонія, спрямувавши погляд на Авла та Лігію, що гралися.

А старий полководець почав розповідати історію дівчини й те, що колись чув од Анелія Гістра про народ лігійців, який живе на похмурій півночі.

У саду тим часом завершили грати в м'яча, і всі троє походжали піщаними доріжками, вирізняючись на темному тлі мирт і кипарисів, подібні до трьох білих статуй. Лігія тримала маленького Авла за руку. Трохи погулявши, вони всілися на лаву біля басейну в центрі саду. Маленький Авл тут же підхопився й почав полохати рибок у прозорій воді. Вініцій же продовжував розмову, почату під час прогулянки.

– Було так, – говорив він тихо, з тремтінням у голосі. – Ледве я зняв претексту, мене відправили в азіатський легіон. У місті я майже не жив – не спізнав ні життя, ні любові. Я знаю напам'ять дещо з Анакреонта[119] і Горація[120], та не зумів би, як Петроній, читати вірші, коли розум од здивування німіє і не здатний знайти власних слів. Хлопчиком ходив я до школи Музонія, котрий говорив нам: щастя полягає в тім, аби бажати того, чого бажають боги, – і тому залежить од нашої волі. Я ж гадаю, що є інше, більше й більш цінне щастя, котре не залежить од волі, бо його може дати лише любов. Цього щастя самі боги шукають, ось і я, о Лігіє, що досі не знав любові, наслідую їх і також шукаю ту, котра захотіла б дати мені щастя…

Він замовк, і деякий час чути було тільки легкий плескіт води, в яку маленький Авл кидав камінці, лякаючи риб. Нарешті Вініцій знову заговорив голосом м'яким і