Читати книгу - "Місто біля моря"

— Сьогодні після занять позачергове бюро.

— От і добре! А мене вже Тиктор питав…

— Про Тиктора навряд чи зможемо сьогодні поговорити. 6 справа важливіша, — сказав Коломієць.

— Щось трапилось?

— Ти нічого не знаєш?

— Ні… А що таке?

— Печериця хоче закрити наш фабзавуч.

— Справді?

— Ну, правду кажу.

— А нас куди?

— Кого в кустарі, кого на біржу праці, а кого до тата з мамою на родинне утримання, — криво усміхаючись, сказав Коломієць, і мені навіть здалося, що він жартує зі мною.

— Не може цього бути! Ти жартуєш, Микито?

— Та які можуть бути жарти! Приходь, словом, на бюро, — коротко відрубав Коломієць.

Що ж будемо робити?

За весь час нашого навчання в школі ще не було у нас такого гарячого і бурхливого засідання бюро, як того вечора. Давно погасли вогні у вікнах сусідніх будинків, давно 8 гуркотом закрились гофровані штори у крамницях Старого міста, а ми все ще сперечалися, охриплими голосами доводили один одному, що треба робити…

А на столі президії лежав наказ Печериці про закриття школи.

Ніхто не міг примиритися з думкою, що мине два тижні, і ми, не довчившися півтора місяця, підемо звідси хто куди.

Поки ми сперечалися, гарячилися, придумували, як упросити Печерицю змінити гнів на ласку і скасувати свій наказ, наш директор і єдиний на весь фабзавуч член партії Полевой тихо сидів у темному кутку і не озивався. Видно, він хотів нас вислухати, а потім, як партприкріплений, сказати і своє слово. Нарешті, коли всі висловились, Коломієць запитально подивився на директора.

— Дивлюсь я на вас і бачу: молоді, гарячі ваші голови, і не уявляю собі, як ми зможемо розстатися. Здружились ми за цей час міцно, і я вірю, що з усіх вас буде толк. Як член партії, тут, на бюро комсомольської організації, я можу вам одверто сказати: все це невірно від початку і до кінця. Несправедливо, що вам не дають довчитися яких-небудь півтора місяця. Невірно, що закривають фабзавуч. Така ухвала суперечить лінії партії. Суперечить вказівкам XIV з’їзду партії. Ну, гаразд, припустімо: поки що у нас в окрузі і справді нема відповідних заводів, куди б вас можна було відрядити після закінчення навчання. Але ж такі заводи є в інших містах України. Так чому ж Печериця не хоче домовитися з центром? Він не вірить у майбутнє нашої промисловості — ось у чому справа. Він, бачите, не хоче, щоб блакитне небо Поділля було закопчене димом заводів!.. Але ж без цього ми не збережемо Радянської влади! Якщо ми не збудуємо всюди нові заводи, ми не тільки самі загинемо, але нікому з інших народів, що чекають нашої допомоги, не зможемо допомогти. Це ясно, як двічі по два — чотири. Тільки оцей диригент не хоче розуміти таких очевидних істин… І відчуваю я ясно, що тільки українським націоналістам на руку тактика Печериці. Ми бачили таких говорунів у банді Волинця, коли вони наприкінці вісімнадцятого нашу радянську Летичевську республіку розганяли. Теж галасували: «Україна — вітчизна хліборобів, і ніяких привілеїв робітники тут не повинні мати». Коли б Картамишев був зараз у місті, я сьогодні ж добився б скасування цього наказу. Але Картамщцев застудився під час тривоги, у нього загострився процес у легенях, і він поїхав лікуватися в Ялту. Замість нього лишився Чучекало — нова людина в нашій організації. Від дочув, що Печерицю прислали сюди з Харкова, і боїться його осмикнути. Доведеться мені поговорити з Чучекалом, повоювати з ним. Але мені здається, що й вам не слід би стояти осторонь, поки я буду протестувати тут, на місці. Чому б вам не поклопотатися у Харкові? Треба боротися там не тільки за збереження нашої школи, треба вже зараз добувати в Харкові путівки на заводи для нашого першого випуску. Для кожного з вас. Ви маєте на це незаперечне право.

І ми вирішили боротися.

Ухвалили, не гаючи часу, зразу ж після комсомольських зборів надіслати делегацію учнів в окружком партії. А мене бюро надумало послати в Харків, щоб я звернувся в ЦК комсомолу.

Чого-чого, а вже цього я не міг передбачати! Коли всі хлопці навперебій стали кричати: «Манджуру треба послати, Манджуру!» — я сидів, слухав і не міг повірити, що називають моє прізвище.

Я став відмовлятись, але Микита Коломієць упевнено сказав:

— Нічого, Василю, нічого! Все це дрібниці, що ти ні разу ще не їздив залізницею, що заблудишся і все таке інше, неістотне. Язик до Києва доведе. Ну, а Харків тропь ки далі, чи ж нам боятися такої відстані? Хто знає, може, ще і в Берліні чи Парижі доведеться побувати. А ти в Харків, у наше радянське місто, боїшся їхати! Хлопець ти взагалі сміливий, і ми не сумніваємося — знайдеш ходи і виходи. Одне слово, гайда в далеку дорогу, захищай наші фабзавучні інтереси! Умри, а добийся правди! Все.

Засідання бюро було оголошено закритим.

… Усю дорогу, коли, стомлені і розпалені після засідання, ми йшли з школи до гуртожитку тихими і засніженими вулицями нашого міста, я ніяк не міг опам’ятатися. Ухвала про поїздку в Харків звалилась на мене так раптово, наче лавина снігу з гори. Радісно і приємно було усвідомлювати довіру друзів, і я в душі поклявся зробити все, щоб урятувати наш фабзавуч.

Вагонний попутник

Ніхто не прийшов проводжати мене на вокзал, навіть Маремуха. Цього вечора в школі мали відбутися збори учнів. Чекали Печерицю. Запрошували його двічі. Він змилостивився і обіцяв «заглянути». Кожному хотілося послухати, що скаже, крім свого наказу, вусатий бюрократ. Майже половина фабзавучників готувалась виступати, думали дати йому справжній бій, вимагати, щоб віє скасував наказ. А поїзд відходив о сьомій годині п’ятнадцять хвилин вечора. І я сам сказав хлопцям, щоб не проводжали мене, а краще гуртом наступали на цього бюрократа.

Я, попрощавшись з Галею, прийшов на вокзал за півгодини до відходу поїзда і побачив, що на перон ще нікого не пускають. Помацуючи одною рукою твердий квиток у кишені, куплений мені вскладчину, а другою стискуючи портфель, я прогулювався по вокзалу і поглядав на стрілки годинника.

У внутрішній кишені мого піджака двома булавками з застібкою були міцно заколоті сорок три карбованці шістдесят копійок. В обідню перерву видавали стипендію, і більшість з фабзавучників відрахували на поїздку по одному карбованцю — ось звідки набралась така значна сума.

У житті в мене