Читати книгу - "Будинок з привидами"

— До Шипулинського? — перепитав я і навіть поперхнувся від хвилювання.

— Еге. Коли б ти знав, які ми їли мигдалеві тістечка, а потім морозиво фісташкове.

— Ну, подумаєш! Я щонеділі заходжу сюди з нашими хлопцями.

— Правда? — повірила Галя. — Глянь який! А мене на вулиці того разу морозивом угощав. Зайшли б краще сюди.

— Ну й зайдемо. Звичайно, зайдемо.

«От дурень, нахвастався! — одразу ж вилаяв я себе. — Як же я поведу Галю до Шипулинського, коли в мене грошей немає?»

А Галя, неначе вгадуючи мої думки, спитала:

— А звідки у тебе гроші, Васько? Ти ж не працюєш?

— У мене більше грошей, ніж у твого Котьки. Я назбирав собі грошей.

— Ну, де там, — мовила Галя. — І зовсім не більше. Котька, знаєш, скільки у мідника заробляє? Ану, вгадай. Нізащо не вгадаєш! На дев'ять карбованців менше, ніж мій татко на заводі одержує. Тридцять п'ять карбованців на місяць Котька одержує, от.

— Ну, то він тобі нахвастався!

— Чого нахвастався? Та Захаржевський сам моєму таткові розказував, скільки він грошей Котьці платить.

— Ще б не платити! — сказав я. — Захаржевський шахрай! Він приватник! Він у своїй майстерні людей як хоче обдурює, тому й Котьці багато платить. Щоб мовчав.

— Ну, цього я не знаю, — відповіла Галя й замовкла.

Розмова урвалася.

Я йшов мовчки і думав про Котьку.

Котька все більше й більше ставав мені впоперек дороги. Чим ближче ми підходили до майдану, що біля лікарні, тим голосніше доносився звідти густий тріск заводського двигуна. Незабаром ми побачили червоні цегляні стіни заводської будівлі і підійшли до неї навпростець через майдан, що поріс густим подорожником. З одного боку майдану, в глибині тінистого двору, засадженого високими тополями й старими линами, виднівся довгий, на цілий квартал, будинок колишньої земської лікарні.

Завод «Мотор» стояв навпроти, через майдан. Чому його так названо, важко сказати. Моторів завод не складав, а робили в ньому тільки маленькі соломорізки та інколи ремонтували важкі вальці для сусідніх млинів. Поруч заводу підносився жовтий триповерховий будинок — заводська контора. Сюди приходили селяни, платили гроші і везли з собою додому фарбовані в зелене соломорізки з круглими чавунними маховиками збоку.

Завод у нашому місті був найбільшим підприємством: в ньому працювало сто десять робітників, ранками заводський гудок ревів так голосно, що його було чути і на Заріччі, і навіть у нас, у радпартшколі.

Вузенька залізна труба з гострим ковпачком, притягнена до землі чотирма тросами, стриміла над заводом і димилася. Коли ми підійшли зовсім близько, запахло курним вугіллям.

— Ти… дуже поспішаєш? — спитала мене Галя, зупиняючися.

— Ні, а що?

— Почекай мене. Хочеш? Я віднесу таткові сніданок і — назад.

— Тільки швиденько. Раз-два!

— Я недовго! — гукнула Галя й побігла. Вітер піддував її блакитний сарафан. Галя бігла легко, поправляючи на бігу вільною рукою волосся. Коли вона зникла за ворітьми, я підійшов до заводу і став прогулюватися по тротуару. Завод стояв на міцному цегляному фундаменті. Крізь побиті шибки його чавунних вікон долітав скрип верстатів. Хтось гукнув. Важко гахнуло кувалдою.

Добре, мабуть, працювати там, усередині заводу, біля верстата, і розточувати гострими різцями тверде залізо! А потім, коли настане обід, сидіти проти сонечка на заводському подвір'ї посеред старих іржавих маховиків, уламків заліза і їсти з хустки свіжий хліб з краковською ковбасою. Сонце гріє з усієї сили, пташки співають на деревах у сусідньому саду біля лікарні, а ти сидиш собі і не поспішаючи жуєш ковбасу. Часу на обід у заводі дається багато — цілу годину, неначе на великій перерві в трудшколі.

А як, мабуть, приємно, коли тебе спитають, хто ти, відповісти: робітник! Та ще й додати згодом: працюю на заводі «Мотор»! Це дуже багато значить — працювати на заводі «Мотор», бути металістом. У нашому маленькому місті є робітники-друкарі, залізничники, мукомели, деревообробники, але нікого так не поважають, як металістів. Про них усі кажуть: це чистокровні пролетарі, це справжній робітничий клас!

У великі революційні свята, коли колони жителів міста марширують перед сосновою трибуною по колишньому Губернаторському майдану, зразу ж за головним оркестром іде завод «Мотор». Ідуть ливарники, слюсарі, ковалі в шкіряних кашкетах, у синіх спецівках. Прапор заводу, важкий, бархатний, обшитий золоченою бахромою, — найкрасивіший у місті. На цьому червоному бархаті олійними фарбами намальований у шкіряному фартусі дужий робітник, що випускає з високої чорної печі струмінь розплавленого металу.

Прапор для заводу був зроблений не в нашому місті, як прапори інших профспілок. Бархатний прапор металістів замовляли в Києві, і робили його там найкращі майстри. Цей прапор звичайно носить найдужчий з металістів-ливарників — Козакевич, любитель французької боротьби і дуже веселий парубок. Недавно трудящі міста в шосту річницю загарбання румунськими боярами Бессарабії влаштували демонстрацію перед виконкомом і вимагали повернути Бессарабію. В той день було хмарно й вітряно. Вітер шарпав з усієї сили бархатне полотнище прапора, древко гнулося, але Жора Козакевич ішов попереду колони з високо піднятою головою і не випустив прапора з своїх загорілих мускулистих рук.

Та що там казати! Робітником-металістом дуже почесно бути. Шкода, що мені не можна зараз спробувати поступити на завод. Треба кінчити робітфак і потім…

Я підійшов впритул до задимленої вихлопної труби. Вона стирчала прямо з стіни — чорна, трохи загнута вниз. Каміння на тротуарі під трубою задимилося, стало слизьке від нафтового нагару і блищало. З труби вилітав блакитнуватий прозорий димок.

Ану, цікаво, — гаряче чи ні? Я обережно провів під трубою рукою. Долоню мою зразу обдало тугим і теплим диханням двигуна. Доторкнувся і до труби — тепла.

А що, коли затулити трубу зовсім, зупиниться двигун чи ні? Та тільки я підніс долоню до чорного і слизького отвору, як її зразу ж відкинуло вниз сильним струменем теплого повітря. Тоді я склав обидві долоні разом, але і їх відкинув униз сильний струмінь газу.

Скоро долоні вкрилися маслянистим глянцем і пахли, як труба, перегорілою нафтою, заводом, верстатами.

«Мабуть, так пахнуть усі металісти», — подумав я, і мені стало не по собі, що я — ледар — вештаюся по вулицях вдень, коли всі працюють, а найголовніше — незатишно стало на душі від того, що я маю гуляти ще довго, до самої осені, до того часу, коли почнеться навчання в робітфаку.

— Василю! — почулося ззаду. — Пішли!

Я обернувся. Помахуючи порожнім кошиком, Галя чекала мене біля воріт.

Ми погуляли з Галею ще трохи на бульварі, погойдалися там на гойдалці, і, коли я зрозумів, що Галя перестала на мене сердитися, провів