Читати книгу - "Сто пригод Барвінка та Ромашки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аж зігнулись, аж прив’яли...
— Поводирю, зле тобі? —
Підупав Барвінок духом.
Занімів, не вірить вухам,
І Ромашечка в журбі.
Всі любили цього птаха...
Та невже він, бідолаха.
Більше ключ не поведе?
Був він добрим головою.
Не хвалився булавою.
Але слово мав тверде.
Ще тримав якусь живинку,
Бо гукнув: — Агов, Барвінку!
Ось наказ, вчини як слід:
В Конча-Заспі є діброва,
В ній — ростина прездорова.
Дуб, якому сотні літ.
Під отим крислатим Дубом,
Дідуганом сивочубим.
Мчать сторіччя, як вода.
Кажуть, бачив він Добриню
Й Ольгу, київську княгиню,
Як була ще молода.
Парубійком кучерявим
Розмовляв із Святославом,
Сам тримав його коня,
Ярослав, що Мудрим звався.
Під Дубком цим роззувався,
Спочивав ясного дня.
Зрів він половців і обрів.
Червонів, курився обрій
Від татарської орди!
Меч співав, сичали стріли, —
Тут бійці списи гострили,
Наступали в три ряди.
Тут Хмельницький з Кривоносом
Тихо їхали покосом.
Коливаючись в сідлі.
Під Дубком житняк жували,
«Хмеля» й «Горлицю» співали.
Стиха дзенькали шаблі.
А загарбників-жовнірів
Полювали, наче звірів,
Козаки на цім лугу.
Ой, частенько в дні понурі
Лютували грізні бурі.
Дуб згинаючи в дугу!
Лиш сміявся він розлого,
Бо надійний корінь в нього
І гілки — трудівники.
Сяють жолуді на сонці...
Він у славній нашій Кончі
Простоїть іще віки!
Та не тільки довголіттям
І своїм козацьким віттям
Славен мудрий чарівник.
Добрий велет в буйних шатах
Він, цей Дуб, весни глашатай
І господар з року в рік.
Потаємне, дітки любі,
Є дупло у тому Дубі,
В ньому — скринька чарівна.
Навіть поночі — в промінні:
У коштовному камінні
Кожна в скриньці сторона.
А під кришкою з кришталю.
Мов за сонячною даллю.
Сяє дудочка мала.
Золота вона чи срібна —
До промінчика подібна
І гладенька, мов стріла.
Лиш торкни її вустами.
Поле вибухне житами.
Вкриє землю буйноцвіт.
Теплі зорі над гаями
Озовуться солов’ями.
Задзвенить щасливий світ.
Всяк почне гніздо мостити,
І у кожнім скоро діти
Запищать на всі лади.
Загуде сім’я бджолина
Щоб запліднилась рослина.
Затужавіли плоди.
Не сурмить вона до строку.
Тільки раз сурмить щороку
Попід Дубом віковим.
Хто ж сурмити має право?
Прислухайтесь, пильна справа!
Коли встигну — розповім...
Лиш струмки задзвонять радо.
Кличе Дуб Велику Раду
Зеленавим перначем.
Засідає звір і птиця
І достойний, як годиться.
Наречеться сурмачем.
Має діло й заковику:
Не призначать зроду-віку
Ані вовка, ні змію.
Треба бути дуже добрим.
Працьовитим і хоробрим
У роботі і в бою.
Той, хто вдачу іншу має.
Хай ту сурму не займає, —
Громовиця зіб’є з ніг!
Сурма відьмою завиє.
Знову холодом повіє,
І травицю вкриє сніг.
Мав я честь, сурмив три роки!
Але ось остайні кроки, —
Ні летіти, ані йти.
Заслужив, либонь, спочинку.
Тож весну ясну, Барвінку,
Провістиш за мене — ти!
Пам’ятай, що без сигналу
Все лиш тлітиме помалу
І жовтець не зацвіте.
Доручаю вам, малята.
Українські соколята.
Діло славне й непросте!
Вам удвох потрібно конче
Пробиватися до Кончі.
Дуб чекає сурмача! —
І на цім Лелека-воїн,
Слави вічної достоїн.
Тихо згаснув, як свіча.
В лузі вдарили оркестри.
Підняли Лелеку сестри.
Попливла труна важка...
Дядько Кріт могилу вирив.
Сотні сот птахів і звірів
Проводжали ватажка.
Кожен кинув шмат землиці,
А наверх поклали глиці.
Біля схилених голів
Став Барвінок на коліна.
Мовив: — Швидко і сумлінно
Так зроблю, як ти звелів!
П
Знов гуде весняний клопіт,
В темнім лісі — кінський топіт.
Навалилась ніч глуха.
Поряд з хлопчиком —
Ромашка,
Трохи Коникові й важко,
Але скаче, мов блоха.
Тягне холодом з діброви.
Наш Барвінок хмурить брови,
Слід спішити, річ ясна...
Повні тьмяної омани,
Сунуть вибалком тумани,
І весна — і не весна!
Де ж ти, сурмо довгождана.
Може, недругу віддана.
Хтось чужий заліз в дупло?
А від нього злістю віє.
Бідна сурма вовком виє.
Відганяючи тепло.
День і ніч летять малята.
Ніч, як море розіллята.
Притомилося дівча.
Притулилось до хлопчинки.
До Барвінкової спинки.
До козацького плеча.
А Барвіночок не в дусі,
Сум в очах і різкість в русі.
Щось весна йому — не те...
Скрізь — болото, непорядки.
Де город?
Лиш чорні грядки,
Все мов нехотя росте!
Де Гарбузик-товстопузик?
В насінинці ш,е Гарбузик!
Де Цибуля? Де Часник?
Під землицею пухкою.
Мов під теплою рукою.
Весь город надовго зник.
— От якби, Ромашко, літо, —
Хлопчик мовив сумовито, —
Зустрічала б нас рідня...
Пастернак би взяв цимбали,
І троїсті б нам заграли.
Як діждати того дня?
— Бач, напала нетерплячка!
Відійшла зимова сплячка, —
Все живе пішло у ріст.
Хоч простим очам не видко —
Розвиватимуться швидко
І стебелечко, і лист.
Дід Гарбуз тепер — дитинка...
Жовтувата насінинка —
Теплий сховок гарбуза.
Але скоро вийде з грядки.
— Ну й Ромашка! Всі загадки.
Мов насіннячко, луза!
Все ти знаєш, тільки — звідки?
— Ось два ока — щирі свідки.
Що знання беру з книжок.
Не читаю детективи,
А історії правдиві
Про весняний бережок.
— Не хвалися, грамотійко,
Знаєш поки що на двійку!
В мене — дудка на умі...
Не ятри книжками душу.
Скоро я до школи рушу.
Почитаємо й самі!
Ти міркуєш, я — ледащо?
А «Буквар» шукав я нащо?
Потрудився до ладу!
Знай, за морем, вірний слову,
Я вивчав турецьку мову.
— Кинь слівце!
— Хау ду ю ду!
— Розбишака, це ж англійська!
— Хай англійська, та не свійська!
Слухай далі: вас іст дас?
— Це ж німецька! Ти, Барвінку,
Маєш совісті краплинку?
Ти великий дуриндас!
— Я французьку знаю краще.
— Та мовчи вже, непутяще!
— От послухай: кес кесе!
Не в Марселі, не в Тулузі, —
Рве траву Марія в лузі,
А Іван телят пасе!
Розважаючись по змозі.
Скачуть друзі по дорозі.
Ніч — як кисле молоко.
Коник Дзвоник йде тихіше.
Нашорошивсь, гучно чмише.
Занімів і наш хвалько.
До Барвінкового вушка
Нахилилася подружка.
— Глянь, дві фари на шляху!
Краще б ти, Барвінку, збочив.
Щоб вантажник не наскочив.
Не вчинив біду лиху.
А зловісні жовті фари
Піднялися аж до хмари.
Блимонули звідтіля.
Коник Дзвоник закрутився.
Мало в яр не покотився.
Мов налякане теля.
Ледве втрималися друзі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто пригод Барвінка та Ромашки», після закриття браузера.