Читати книгу - "Сто пригод Барвінка та Ромашки"

З тихих, затишних кутків

Обізвись до земляків!

— Так, це я дрімаю в листі.

Наді мною зорі чисті,

А внизу — земля чужа.

Холодніша від ножа...

— Заспівай, нам так потрібна

Співомовка твоя срібна.

Заспіваєш нам? — О, ні!

Я не можу... в чужині.

От якби це на Вкраїні,

Та бузок, та ночі сині,

Та город ваш, — мовив птах,

Там і пісня на вустах.

Соловейко журно писнув.

А Барвінок стиха свиснув.

На козацький той мотив

Коник Дзвоник прилетів.

Застрибав він по вазону.

Обійняв Ромашку сонну.

Шаруділи в тишині

Насінинки чарівні.

Взяв із вузлика Барвінок

Повну жменю насінинок,

По землі розсіяв їх,

І отямитись не встиг.

Як сяйнуло ніжне світло.

Мальва весело розквітла,

Потягнувся їй навстріч

Синій Кручений Панич.

Ось і тин, знайомий, рідний.

На кілку — баняк солідний.

Ну, а далі, аж шумить.

Наша радість, наша міць!

І Гарбуз у жовтій свиті,

І Редиски в оксамиті.

Хрін, відомий витівник,

І Цибуля, і Часник.

Он де Сонях, і Квасоля,

І огрядна Бараболя.

І Горох у всій красі.

Ой усі ж вони, усі!

Ось Гарбуз в долоні вдарив.

Кріп по бубону ушкварив.

Баклажаник — у дуду.

Мов сказав: «Не підведу!»

Стрепенулися цимбали.

Всі городні застрибали

У веселому танку

На зеленім моріжку.

Затремтів Барвінок дрібно:

— Здрастуй, земле, здрастуй, рідна!

Може, сниться? Ні, не сон!

Ось Ромашка, ось вазон.

Ось і пташечка сіренька.

І в пташини серце тенька.

Чути голос солов’я:

— Україну... бачу... я...

Ось воно, що рідним зветься.

Пісня, пісня владно рветься!

Простогнав він поміж віт

І затьохкав на весь світ.

Зник город, далеке світло,

Чарівне видіння зникло.

Соловейко ж — тьох та тьох,

Мов співав за десятьох.

Босий вибіг цар з палацу,

У трусах помчав по плацу.

— Влада кінчилась моя!

Чую пісню солов’я!

Ось Будяк заводить «джипа».

Стогне цар, Тхоряка хлипа.

Цар кричить: — В аеропорт! —

Ззаду — кактусів ескорт.

Скоро кактуси відстали

І ножі ламати стали.

Без квитків, а просто так

Троє вскочили в літак.

Як заплаче цар: — Бамбули,

Ви ж дочку мою забули!

— Іншим разом, — мовив Тхір, —

Заберем її, повір!.. —

Мить — і зникли у повітрі

Цар Бамбук і слуги хитрі.

Але бій точився далі.

Ось на штурм пішли повсталі.

Взяв відразу воїн-слон

Триста кактусів в полон.

Спритні мавпи та бізони

Посадили їх в вазони.

Посумують, що зазря

Воювали за царя.

А Барвіночка звільнили

Три веселих крокодили.

Поздоровив їх обох

Величезний носорог.

Цикломена, — от дівча, —

В натовп кинула м’яча.

Слон відбив його ногою,

А жирафа — головою.

Зебра — дужим копитом.

Буйвол — носом і хвостом.

І сказала Чорна Кава:

— Хай же буде тут держава

Добрих звірів, і птахів,

І веселих дітлахів!

Хто привітний, серцем добрий.

Прилітай до нас, за обрій!

Намалюймо на гербі

М’ячик, квіти голубі!

Враз мов хмара сонце вкрила.

То пташині в небі крила.

То лелеки й журавлі.

Щиглі й ластівки малі,

Гуси-лебеді з шпаками,

З соловейками, з качками

Почали в бузковій млі

Шлях до рідної землі.

Дужі крилонька лелечі

Вниз — і прямо до малечі.

Як невтомні пастухи.

Підійшли до них птахи.

Перший вимовив лелека:

— Ну, Барвінку, путь далека!

Поки сонце не зайшло.

Лізьте, дітки, на крило!

На Вкраїні — весна красна... —

Другий мовив: — Ясно?

— Ясно!

Чорна Кава підійшла.

Скільки в погляді тепла:

— Може б, ще погостювали.

Ми б вам хатку збудували!

Відповів Барвінок: — Ні!

Ждуть на рідній стороні! —

Гучно вдарили тамтами. З

аревли гіпопотами.

Вийшов слоник із рядів.

На лелеку підсадив.

Зняв Барвіночок перчину.

Уклонився чин по чину:

— Приїздіть і ви до нас.

Чорна Кава й Ананас,

Друг Бананик, весь народ.

Приїздіть на наш город!

Мить — і зникли вдалині.

Попливли навстріч весні.

БАРВІНОК І ВЕСНА

І

Мов вітрила під вітрами,

Мчать листи і телеграми,

Аж упріли поштарі:

«Де Барвінок? Де Ромашка?

Відпишіть, коли не важко.

Повідомте дітворі!»

«Розкажіть нам про Тхоряку,

Що, мов лин, пірнув у мряку.

Де Будяк, що сіяв зло?

Де наш милий Коник Дзвоник,

Роботящий, наче слоник,

Цвіркотун на все село?»

«Чи пролинули лелеки

Далеч, повну небезпеки,

Непривітливу й лиху?

Чи Барвінка не згубили?

Чи орли їх не побили

На зворотному шляху?»

«Відгукнися, наш герою,

Бо весняною порою

Ждуть тебе сади й ліси,

Й без Ромашечки — ні в лузі.

Ні в полях, ні в лісосмузі

Теж не знаємо краси».

Довелось коня сідлати.

Превеликий шлях долати.

Збив я тисячу підків.

Обійшов, либонь, півсвіту,

Чабани, Поштову Віту,

Конча-Заспу, Васильків...

І в берізки, і в смереки

Я питався — де ж лелеки?

Чом так довго їх нема?

Без лелек блакить небесна

Ніби пісня безсловесна.

Ніби музика німа.

Розлилась весняна повінь.

Стовбур клена соку повен.

Верби хлюпають в воді.

Ось і жабка вже скрекоче,

І забігали охоче

Водоплавчики руді.

Раптом бачу на узгірку.

Зачепивши ранню зірку,

Замахав руками млин.

Проскрипів він: — Що нам вирій?

Вдома краще, як не міряй! —

Ген, вгорі — лелечий клин!

Хто — на першому лелеці.

Ніби в затишку, в безпеці.

Розвалився, як Мамай?

Поряд — дівчинка Ромашка.

Аж змарніла бідолашка...

Гей, дідівщино, приймай!

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Сяє лоскотно сльоза.

— Ех, якби нам парашути!

От би здорово стрибнути

Прямо в царство Гарбуза!

Приземлились точно в лузі

На торішньому галуззі.

— Що це? Знітивсь ватажок.

З-під крила — зоря-кровинка

Проковзнула повз Барвінка,

Побагрила моріжок.

Їх орли атакували.

Ледь відбились від навали

Край турецьких берегів.

У старого в грудях рана.

Штурмували ветерана

Ескадрильї ворогів.

Він не впав у чорну воду.

Шугонув до небозводу.

Рану сонечком пропік.

І тримавсь на високості.

Хоч гули від болю кості.

Не звернув ні разу вбік.

Подолавши смертну втому.

Дотягнув старий додому.

Крила звів, уже трудні.

— Я щасливий, що вмираю

На просторах Диво-краю,

Серед милої рідні...

Поховайте під горою.

Під вербицею старою.

На якій гніздо дідів.

Та не треба лити сльози.

Хай поплачуть верболози,

Котрі сам я посадив.

Всі