Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Не пригадую, щоб я його викинув… Може, залишив у дверях?.. — Короткий вигук, злетівши з його уст, сповістив, що ключа знайдено. — Є!.. — Він витяг ключа з кишені. — Ось він, осьде!..

Нараз обоє здивувалися, що ключ таки знайшовся.

— Дивно, що я його залишив у себе, правда ж? Це щось ніби…

— Еге… — Вона зрозуміла, що він хотів сказати, але так само не могла дібрати відповідних слів.

Він знову сховав ключа до кишені. Вона підхопилася я місця.

— Ви встигнете туди перше, ніж він повернеться додому. Зайдете і вийдете. Покласти гроші назад — хвилинна справа. А більше вам нема чого там робити. За дірку в стіні вас не переслідуватимуть — нічого ж бо не вкрадено…

Вона швидко зібрала розкидані по столі пачки грошей. І враз в обох сяйнула та сама думка. Вони з розпачем подивились одне на одного.

— Скільки ви потратили? Скільки взято з цих грошей?

Він потер лоба.

— Не знаю… Стривайте, зараз пригадаю… П'ять доларів за обід, що я не з'їв… Доларів з п'ятнадцять — оті квитки на танці… Двадцять. Доларів двадцять, не більше.

— В мене є, — різко кинула вона. — Зараз я сюди покладу.

Метнулася до ліжка, підняла край, матраца і, застромивши руку у його надра, витягла звідти гроші, такі пожмакані, наче їх катовано.

— Ні, що ви! — спробував заперечити він.

Вона знову напнула на себе залізний панцир, що був на ній у дансингу.

— Ну от що. Я роблю те, що визнаю за потрібне, і не хочу слухати ніяких заперечень. Повернути треба все чисто: якщо там не вистачатиме хоч одного долара, по закону це крадіжка, і вас можна арештувати. — І трохи лагідніше додала: — Вважайте, що я позичила вам ці гроші. Оддасте, як вернемося додому і ви станете до роботи. Тут вистачить і на квитки. — Вона тицьнула гроші йому в руку. — Отак! Тепер це наші спільні гроші: ваші й мої.

Він поглянув на неї.

— Не знаю, що й казати…

— Нічого не кажіть. — Вона знову сіла. — Найголовніше — сьогодні ж вибратися з цього клятого міста. Заждіть хвилину, я тільки перевзуюсь і покладу речі у валізу. В мене їх не багато…

Він рушив був до дверей.

— Ні, не виходьте! — квапливо мовила вона. — Я боюся, щоб ви десь не запропали.

— Я ніде не дінусь, — пообіцяв він ледь чутним голосом. Вона застебнула туфлі, підхопилася на ноги й легенько притупнула підборками.

— От дивина — втоми наче й не було!

Він дивився, як вона жужмом кидає речі у стару пошарпану валізу, видобуту з-під ліжка.

— А що, як він уже повернувся?

— Не повернувся! Ви повинні весь час твердити собі це, молитися про це. Вас не заскочили, як ви йшли туди взяти ці гроші, то чому ж мають заскочити тепер, коли ви йдете покласти їх назад?.. Він, певне, гуляє десь зі своєю дівчиною і не вернеться до пів на четверту, а то й до четвертої — адже проводжатиме її додому.

Вона сіла на підвіконня і, притулившись обличчям до шибки, подивилася кудись убік, вдалину.

— Куди ви дивитеся?

Вона зіскочила з підвіконня.

— На єдину порядну річ, що є в усьому цьому місті. На єдиного друга, що я маю. То годинник на «Парамаунті», отам, — він ніколи мене не зраджував, і я певна, що не зрадить і сьогодні. Звідси його можна побачити, якщо дивитись у просвіток між отими двома будинками. Ходімо, Квіне. Він каже, що ми можемо встигнути. А він мене ще ніколи не обманював.

Вона закрила валізу. Він одчинив двері і дав їй дорогу.

— Усе взяли? Нічого не забули?

— Замкніть двері, — стомлено мовила вона. — Я не хочу більше бачити цієї кімнати. Ключа залиште, він мені вже не потрібний.

Вони рушили вниз вичовганими сходами. Він ніс її пошарпану валізу, зовсім легку — адже там не було майже нічого, окрім розбитих мрій…

Біля надвірних дверей вони на хвильку задлялися. Він простяг руку до клямки, але її рука опинилася там на мить раніше. Відтак їхні руки зіткнулися. Кілька секунд обоє стояли нерухомо. Тоді подивилися одне на одного і всміхнулися — щиро й просто, мов діти. Він сказав:

— Я страшенно радий, що зустрівся з вами, Руді.

Вона сказала:

— Я теж дуже рада, Квіне.

Він забрав руку й дав їй відчинити двері — зрештою, до останньої хвилини це був її дім…

Друга година

Вулиця була безлюдна — ніде ані звуку, не чути навіть котів на смітниках.

Ідучи сюди, вони були чужі одне одному, і кожен думав про своє. Тепер вони простували поруч. Він узяв її руку і стиснув у своїй, немовби хотів захистити. Тоді насмішкуватим жестом торкнувся капелюха, хоч і не здолав приховати хвилювання.

— Прощавай, Нью-Йорку!

Вона швидко затулила йому рота рукою.

— Цитьте!.. Не треба! Місто ще може нас обхитрувати.

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ви кажете це майже серйозно.

— Куди серйозніше, ніж ви собі гадаєте, — мовила вона.

На розі вулиці він спинився і поставив валізу на тротуар.

— Вам краще почекати мене на автобусній станції. Я піду сам. А на станції зустрінемося.

Вона рвучко схопила його за руку — так, наче злякалася, що він раптом щезне.

— Ні, ні! Якщо ми будемо порізно, місто знову почне свої підступи. Мене обсядуть сумніви: а чи можна вам вірити? Вас теж непокоїтиме думка: чи варт на мене здаватися?.. А там і незчуємось, як… Ні, ні, нам не можна розлучатись ані на мить.

— А що, як він уже вернувся? Ви тільки… Вас арештують як мою спільницю…

— Для вас ризик однаковий, хоч би й без мене. Ми підемо разом. Подивіться, чи нема де таксі, — що пізніше ми туди дістанемося, то небезпечніше…

— На ваші гроші?

— Пусте, — відказала вона.

Вони побачили дві світляні намистини, що котилися до них. То було таксі. Обоє враз підняли руки й побігли назустріч, не чекаючи, доки машина під'їде ближче.

— На Шістдесят дев'яту, — швидко кинув він водієві. — Я скажу, де зупинитися. Їдьмо навпростець, через парк, так буде швидше.

Машина рвонулася вперед, на північ, і, поминувши най-розкішні квартали П'ятдесят сьомої вулиці, повернула на Сьому авеню.

— Чого ви забилися в самий куток? — спитав він.

— Нью-Йорк пильнує за нами. Щоразу, як виїжджаємо на перехрестя, мені здається, що за рогом, десь у темряві, є вороже око — ми його не бачимо, а воно стежить… Місто знає, що ми хочемо втекти від