Читати книгу - "Завоювання Плассана"

За сніданком Муре, здавалось, був чимсь роздратований.

— Повмирали вони там, нагорі, чи що? — сказав він, нарізуючи дітям хліб. — Ти не чула там ніякого руху, Марто?

— Ні, мій друже, я не звернула уваги.

Роза крикнула з кухні:

— Та вони вже давно пішли; якщо вони ще, не повернулися, то, певно, зайшли десь дуже далеко.

Муре покликав куховарку і засипав її запитаннями.

— Вони вийшли, пане: спочатку мати, а за нею абат. Я б їх не помітила, так тихенько вони йшли, якби не їхні тіні, що промайнули по підлозі в кухні, коли вони відчиняли двері. Я виглянула на вулицю, але їх уже не було, так швидко вони побігли.

— Це дуже дивно, а де ж я був тоді?

— Мені здається, що ви були десь далеко в саду — оглядали виноград на альтанці.

Це остаточно зіпсувало настрій Муре. Він почав лаяти священиків: всі вони потайні, замишляють усілякі махінації, що їх і сам диявол не зрозуміє; вони вдають страшенно скромних, так що ніхто ніколи й не побачить, як священик умивається. Він шкодує, сказав Муре наостанку, що здав помешкання цьому абатові, якого він не знав.

— В цьому й ти винна, — промовив він до дружини, встаючи з-за столу.

Марта хотіла заперечити, нагадати йому їхню вчорашню розмову, але тільки глянула на нього і нічого не сказала. Муре тим часом не наважувався вийти з дому, як звичайно робив, ходив туди й сюди з їдальні в садок, скрізь нишпорив, бурчав, що все валяється в безладді, що в домі все розкрадається. Потім розгнівався на Сержа і Октава, які пішли до колежу на півгодини раніше, ніж треба.

— Хіба тато сьогодні нікуди не йде? — спитала Дезіре пошепки у матері. — Він нам дуже набридне, якщо залишиться вдома.

Марта звеліла їй мовчати. Нарешті Муре сказав, що має справу, яку треба закінчити сьогодні. У нього нема й хвилинки, і дня одного він не може відпочити, коли це йому потрібно. Він пішов засмучений, що не може лишитися вдома і підглядати за своїми пожильцями.

Повернувшись увечері, він весь аж тремтів, так його цікавили нові пожильці.

— А як там абат? — спитав він, ще не скинувши навіть капелюха.

Марта працювала на терасі на своєму звичайному місці.

— Абат? — перепитала вона здивовано. — Ах так, абат… Я його не бачила, мабуть, він якось улаштувався. Роза мені казала, що привезли меблі.

— Саме цього я й боявся, — скрикнув Муре. — Я хотів бути при тім. Бо меблі — це до певної міри гарантія. Я знав, що ти не встанеш зі свого стільця. Ти нічого не тямиш, моя люба. Розо! Розо!

І коли куховарка прийшла, він спитав:

— Привезли меблі для наших пожильців?

— Так, пане, маленьким візком. Я впізнала візок Бергаса, що торгує на ринку. Він не був важкий, запевняю вас. Пані Фожа йшла за ним. Коли вони піднімалися вгору вулицею Баланд, вона навіть допомагала підштовхувати візок.

— Ви бачили принаймні ті меблі? Що там було?

— Аякже, пане, я стала коло дверей, всі їх пронесли повз мене, що, здається, не дуже сподобалося пані Фожа. Дайте пригадати… Спочатку занесли залізне ліжко, потім комод, два столи і чотири стільці. Оце й усе, їй-богу. І меблі не нові. Я не дала б за них і тридцяти екю.

— Треба було попередити хазяйку. Ми не можемо здавати квартиру за таких умов… Я зараз же піду й поговорю з абатом Буретом.

Він уже виходив розлючений, коли Марті пощастило його затримати:

— Почекай, я й забула… Вони заплатили за півроку вперед.

— А! Вони заплатили, — пробурмотів він сердито.

— Так, стара пані зійшла вниз і передала мені оце.

Вона витягла з свого робочого столика і подала чоловікові сімдесят п’ять франків монетами по сто су, акуратно загорнутими в клапоть газети.

Муре перелічив гроші і пробурмотів:

— Якщо вони платять, то й добре. Але, хоч би там як, це чудні люди. Певна річ, усі не можуть бути багатими, але тут нема чого напускати на себе таємничий вигляд.

— Я ще хотіла тобі сказати, — вела далі Марта, побачивши, що він заспокоївся, — стара пані спитала мене, чи не можемо ми позичити їм складане ліжко; я відповіла, що нам воно непотрібне і що вона може його тримати у себе скільки хоче.

— Ти добре зробила, треба бути з ними люб’язними. Я вже тобі казав, що мене дратує в отих проклятих попах: ніколи не знаєш, ні що вони думають, ні що вони роблять. А втім, серед них часто трапляються люди, які заслуговують на глибоку пошану.

Здавалось, гроші його заспокоїли.

Він жартував, дражнив Сержа «Звітом місій у Китаї», який хлопець у цей час читав. За обідом він удавав, ніби зовсім не цікавиться пожильцями з третього поверху. Та коли Октав розповів, що бачив, як абат Фожа виходив з єпархіального управління, Муре не міг більше витримати і за десертом знову завів ту ж саму розмову. Але скоро йому стало соромно. Цей грубуватий колишній комерсант був вільнодумцем, мав добрий запас здорового розуму і прямоту суджень, які часто допомагали йому вловити суть справи серед провінціальних пліток.

— Зрештою, — сказав він, ідучи спати, — недобре пхати носа в чужі справи… Хай абат робить, що хоче. Мені набридло щодня говорити про цих людей, я умиваю руки.

Минув тиждень. Муре повернувся до своїх звичайних занять: він тинявся по дому, сперечався з дітьми, після полудня виходив з дому в справах, про які ніколи не говорив, їв і спав, як людина, життя якої пливе тихо, без будь-яких потрясінь чи несподіванок. Дім, здавалось, знову завмер. Марта, як і раніш, сиділа на своєму звичайному місці, на терасі, перед робочим столиком. Дезіре бавилась коло неї. Хлопці в ті самі години знімали в домі гармидер. Куховарка Роза сердилася на весь світ і бурчала щось собі під ніс. А в садку і в їдальні панував все той самий непорушний дрімотний спокій.

— Я не хочу з тобою сперечатися, — повторював Муре дружині, — але тепер ти сама бачиш, як помилялась, гадаючи, що, коли ми здамо третій поверх, життя наше буде потривожене. У нас так само спокійно, як і раніше, дім наш став тепер ще затишнішим і щасливішим.

Час від часу він підводив очі, дивився на вікна третього поверху, на які пані Фожа, першого ж дня по приїзді, повісила грубі полотняні завіски. Жодна складочка на тих завісках не коливалася. Від них віяло якимсь благочестям, цнотливістю вівтарів, суворою і